ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
«АНТИЕЙДЖ»-КНИЖКИ: ЧОТИРИ ІСТОРІЇ ВІД 6-МІНУС ДО 60-ПЛЮС
Must read

«АНТИЕЙДЖ»-КНИЖКИ: ЧОТИРИ ІСТОРІЇ ВІД 6-МІНУС ДО 60-ПЛЮС

Досліджуємо проблему, не називаючи її. Так звучить золоте непорушне правило дитячої літератури. Базовий компонент дитячої прози все частіше привертає увагу майстрів психологічного аналізу в дорослій літературі. Хижа дядька Тома. Том Сойєр. Двадцять тисяч льє під водою. Айвенго. Різдвяна історія… Що спільного? Ці книжки зараз сприймаємо в контексті дитячого читання, але із самого початку вони такими не були. Нарнія. Аліса в Країні Див. Гаррі Поттер. Пітер Пен… Зворотний рух: ця проза, адресована юним читачам, дедалі більше привертає увагу як складне доросле читання.

«Розподіл» книжок на вікові категорії — це не про читацьку рецепцію насамперед, а про диференціацію споживача. Янгадалт-от уже просто на нашій пам’яті виник, а так, наче завжди ж тут був. Наприкінці 2000-х, спочатку в Британії, а потім у США, набрала сили ініціатива, яка походила від письменників, її підхопили видавці й бібліотекарі. Не аж так багато людей, десь під дві тисячі, та ефект їхні виступи мали. Вони просили прибрати з книжок вказівки на бажаний/рекомендований вік читача. «Нема такого поняття як еволюція читання, від 2 до 5, від 10 до 12, це не зростання, а розвиток», — наполягали вони. Один з авторів, про чию книжку піде далі мова, був активним учасником цього руху, він наполіг і на його книжках нема вказівки на вік чи стать бажаного читача. Він зірка, тож це — прецедент. До слова, його проза ніколи й не була такою, що мала б на увазі читача певного віку чи статі, вона апріорі унісекс і уніейдж.

Недитячі історії з дитиною в головній ролі. Знайомтеся, «ЗРОСТОМІР: СІМ ДОРОСЛИХ РОМАНІВ ІЗ РОЗПОВІДАЧЕМ-ДИТИНОЮ»

Ніхто не має вказувати книжці, якій людині просто зараз вона має належати. Читач знайде свою книжку… Але ж не самий однозначний підхід, правда? І книговидавництво від таких ініціатив, м’яко кажучи, не в захваті, але ми не про них зараз говоримо, ми таки про тексти. Але що ж має статися з книжкою, щоби вона різко здитиніла чи, раптом, сильно постаршала?  Взагалі не зрозуміло, не відомо, не ясно, але є пара-трійка припущень (на реальних кейсах).


Андреас Штайнгьофель, «Ріко, Оскар і тіні темніше темного» (із серії «Ріко та Оскар»)

Ріко — особлива дитина. Він, за власними словами, думає багато, але повільно. Коли вони з мамою переїздять на нову квартиру, то жінка влаштовує рейд по сусідах: моя дитина — особлива, руки відірву, якщо ви його обманювати будете, і не знущайтеся над малим, а ще він полюбляє ходити в гості й роздивлятися чужі житла, то будьте готові до таких візитів. Маму Ріко краще слухати.

Насправді, за головних героїв тут двоє особливих дітей: обдарований юнак Ріко й надзвичайно обдарований юнак Оскар. Ріко десять, Оскару сім. Оскар — геніальна дитина, він всотує в себе обшири інформації, через що росте надтривожним. Оскар ходить у мотоциклетному шоломі, бо точно знає статистику загиблих в автокатастрофах дітей-пішоходів. Оскара виховує батько-алкоголік. Оскар і Ріко випадково знайомляться, починають товаришувати, аж от Оскар зникає. Його викрав кіднепер, що промишляє всім Берліном, викрадаючи дітей і повертаючи їх за бюджетний викуп у дві тисячі євро. Оскарів батько таких грошей не має. Але, здається, Ріко знає, хто викрадач.

Детектив Штайнгьофеля зібрав низку нагород власне як твір для юнацтва. Але не все так просто. Найперше — роман був даниною пам’яті, він присвячений партнеру Штайнгьофеля, з якого написаний Ріко і який мав ментальний розлад. Але головне: Ріко й Оскар у романі — ексцентрики, звісно, але не більші, ніж їхнє доросле оточення. Поки юні детективи шукають зачіпок і доказів, розслідуванням має зайнятися й дорослий читач, позаяк перед нами роман-шарада (при тому такий вишуканий технічно, що Павич позаздрив би). І не лише на рівні «пасхалок», штибу того, що сусід-гей Ріко зветься Кіслінгом, за ім’ям героя гучного секс-скандалу з аутінгом (посилання тут).

Лише два пазли для прикладу, які вправно припасовує один до одного наївна книжка для десятиліток.

Ріко — берлінець. Він живе в Кройценбергу. Надворі початок 2000-х. Район Ріко був відомий «альтернативниками» і сквотами, але зараз — один із найбідніших у Берліні. І це район іммігрантів і гастарбайтерів. Ріко з мамою мріють накопичити грошей і переїхати поверхом вище. Перед їхнім домом є покинута будівля, жіночка там покінчила із собою, запаливши сигарету в заповненій газом кухні, тож будинок аварійний (і конче важливий у сюжеті). Це якраз був сквот із легендарної минувшини району. На одному з поворотів сюжету Ріко їде в Темпельхофер на півдні міста — місцина, що пов’язана з військовою історією, там був відомий аеропорт часів Другої світової; цим шляхом прибували й остарбайтери. Ріко перед тим плутається в мапі і вказує спочатку на інший район: Ґруневальд («зелений ліс») — це ареал багатих берлінців, але якраз сусід-гей помічає помилку і швидко повертає Ріко туди, де має бути «його нарід».

Ріко — італієць, його повне ім’я Фредеріко Доретті. Протягом роману він три-чотири рази поривається розказати нам, що сталося з його батьком. Він помер, це відомо, але як саме? Ріко цю історію не розказує відразу, бо відволікається на переказ крутої казки про якогось пана О. Це Одіссей, Ріко любить його пригоди переказувати. Але, нарешті, ми таки почуємо і про смерть батька. Він потонув десь на захід від Неаполя. Ім’я Доретті-старшого не знаємо, але припущу, що буде воно Байя. Байя — місто, що затонуло якраз на захід від Неаполя. А назване воно на честь рульового, який кермував кораблем Одіссея.

І тепер: якщо у квартирі одного з персонажів Ріко бачить яскраво-зелене збіжжя на плафоні, таке зелене, що схоже на морське дно, то хто тепер нам цей персонаж?.. Спойлерити нібито дитячу книжку навіть незручно якось.

Ерік-Еммануель Шмітт, «Оскар і рожева пані» (переклад Олени Борисюк)

«Оскар і рожева пані» — повноцінний роман, попри екстремально малий обсяг твору. Сама кількість сторінок «працює» на тему тут: книжка розказує про останні дванадцять днів життя десятирічного хлопця, хворого на рак. Дуже коротке життя, дуже короткий роман, епічна за посланням і масштабом історія, тиждень, завдовжки в життя (і це не троп, це дослівно).

Оскар, за порадою паліативної доглядальниці Бабці-Ружі, грає в гру «день за десять років», помираючи сто двадцятирічним старцем, що пізнав життя. Після Оскара залишається чотирнадцять листів до Бога (в котрого Оскар наразі не вірить), де він розказує про цю гру. Завершує роман лист Бабці-Ружі, котра повідомляє про смерть Оскара, і про те, як вигадала для малого світ, у котрому не так страшно було помирати (але страшно залишатися).

Шмітт не писав історію, адресовану дітям, вона такою й не є за суттю. Короткий обсяг, головний герой — дитина, а головне те, що рушієм сюжету є трансформаційна психотерапевтична гра (цілком у традиції класичної дитячої прози типу «Поліанни» Елеонор Портер) — усе це зробило книжку Шмітта затребуваною дитячою аудиторією. Її сміливо радять (включивши в шкільну програму) дітям 10–12 років, власне одноліткам Оскара.