ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
ЧИМ СМАКУЄ ДОБРА ФУДФІКШН: ОБІД ІЗ П'ЯТИ СТРАВ БЕЗ ДЕСЕРТУ
Must read

ЧИМ СМАКУЄ ДОБРА ФУДФІКШН: ОБІД ІЗ П'ЯТИ СТРАВ БЕЗ ДЕСЕРТУ

Аліментарні мотиви (себто їжа) в художній прозі були завжди. Уже в «Сатириконі» Петронія їжа посідає місце, що за значущістю не поступається героям-людям, а це І ст. А от власне фудфікшн як жанровий різновид роману про любов значно і значно молодший, фактично про фудфікшн говорять від 1989 року. Того року мексиканка Лаура Есківель написала магічно-реалістичний роман (свій перший роман, до речі) «Шоколад на окропі», де кулінарна магія є одночасно любовною, місцем дії — кухня, а історія — неможлива любов молодшої сестри до чоловіка старшої сестри, ну і в фіналі — благодать смерті. А ще колосальна іспаномовна аудиторія і тридцять мов перекладу, і успішна екранізація, і сотні послідовників в прозі, кількасот романів, які і до того були, але тепер ми знаємо, як їх згрупувати і як назвати. Фудфікшн. Зірка народилася!
Фудфікшн — формульна література, близька одночасно до формули «сльозлива мелодрама» і «міська комедія», але не ідентична їм.

Самотня жінка — 2-3 од.
Травмований чоловік — 1 од.
Взаємне нещасливе кохання — 2 шт.
Світ, побудований за принципами симпатичної магії — 1 шт.
Родинна чи приватна історія, спогад про яку не зберігся — щедро, скільки візьме.
Обмежена оповідь від третьої особи від жіночого чи дитячого персонажа (себто бачимо світ очима жінки чи дитини, але не вони нам цю історію розказують) — 0,5 шт.
Переписи страв, опис їхнього споживання — 1-2 шт. на кожні 30-40 стор.
Меланхолійний фінал із легким натяком на гепі-енд — 1 шт.
Історична катастрофа на тлі — дещиця, суто за смаком.
Ностальгійний пафос — 1 книжка «з верхом».

Робота в художньому творі з їжею — це завжди робота з пам’яттю й ідентичністю (говорю зараз про теми). Їжа буквально конструює наше тіло. Спогад про смак прив’язує нас до минулого (Прустівська «мадленка» засвідчить). Рецепти, що передаються від бабусі до онуки (даруйте, сексизм), при нагоді замінюють родинну історію. Бути частиною чогось — значить містити в собі всі(!) спроможності і властивості цілого. Бути схожим на щось — значить, бути ним. Так їжа в фудфікшн стає тим, хто її готує і споживає. 

 

Крістіна Хармел, «Солодкість забуття» (переклад Ірини Гнатовської)

Гоуп — кондитерка і власниця цукерні «Полярна зірка» на Кейп-Коді. Це родинна справа: магазинчик, як і рецепти неперевершеної солодкої випічки, Гоуп успадкувала від бабусі. Вона мріяла стати юристкою, але увійшла в родинний бізнес і, чесно кажучи, не дуже в цьому вправна. Випічка ідеальна, але клієнтів катма, цукерня потроху хиріє. У Гоуп важкі часи: недавно померла мати, чоловік пішов до юної жінки, донька увійшла в стадію підліткового бунту.

Бабуня Розі — дуже літня жінка, ще й хвора на Альцгеймер. Її спогади згасають, але вона смутно згадує: щось важливе сталося в Парижі, де Розі народилася і жила замолоду. В миті просвітлення бабуня записує кілька імен (щоб вони не значили) і споряджає Гоуп в Європу шукати цих персон. Ті списки ніц насправді не дають, поки Гоуп не доєднає до них рецепти солодощів: фірмові бабусині страви увібрали весь її пережитий досвід.

Рогалики з марципаном із померанцем і корицею. Анісове печиво з насінням фенхелю. Медовий тарт з лимоном і трояндовою водою. Ванільні капкейки з лавандою. Всі ці страви не є типовими для французької кухні, в їхній основі — кухня ашкеназі, техніки, які використовують кондитери на Ближньому Сході, спеції, що ним віддають перевагу креоли і деякі уже суто американські смаки. Це таки генеалогічне древо родини, яка про своє минуле воліла нічого нікому не розказувати, наче все почалося тільки шістдесят років тому, коли на Кейп-Код приїхала молода протестантська родина і відкрила маленьку цукерню.  

Уже ж очевидно, що мова піде про паризьких євреїв, емігрантів зі Східної Європи в другому поколінні і про те, в який спосіб вони уціліли під час Голокосту? Але присмак фенхелю в меду відкриє доста неочікувану, тому що нечасто актуалізовану тему. Хармел розкаже про дівчину-єврейку, яку в Франції переховує мусульманська спільнота (там то і буде розділена нещаслива любов, котра присмачує цю і без того спайсі історію).

Хармел робить тезу «кулінарія як код колективної пам’яті» дуже-дуже буквальної: її рецепти буцімто ті свідки на суді: пряме питання — пряма відповідь. Зрештою, в романах, які рефлексують Шоа і, які написані людьми, народженими в третій генерації після Катастрофи, важить саме те, кого призначать на роль свідка, вартого довіри. Хармел ризикнула: в «Солодкому забутті» свідчить цинамон і померанцева есенція. Артефакти, а не документи. Головне, що їм віриш.     

  

Сара Едісон Ален, «Садові чари» (переклад Остапа Гладкого)