ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ, І НАЧИННЯ, І РОСЛИНИ: ЧОТИРИ РОМАНИ Й ОДНЕ ОПОВІДАННЯ, РОЗКАЗАНІ НЕ-ЛЮДЬМИ
Must read

КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ, І НАЧИННЯ, І РОСЛИНИ: ЧОТИРИ РОМАНИ Й ОДНЕ ОПОВІДАННЯ, РОЗКАЗАНІ НЕ-ЛЮДЬМИ

Оповідь від Я в книжці – найочевидніший на позір режим – автоматично ускладнює книжку: нам нелегко винести своє судження про оратора і сформувати уявлення про його аудиторію. Ми не бачимо, хто говорить, адже в цьому випадку сидимо акурат у його голові й обмежені його кутом/полем зору. Ми можемо собі уявити, до кого цей текст звернений, адже чистого зворотного зв’язку з Іншим тут немає. Головна ознака оповіді від першої особи – ненадійність: із нами відверті та щирі, від нас не приховують правду, просто ми не знаємо, чия це відвертість і чия це правда. Ми замуровані в чужій свідомості, не будучи її органічною частиною, ми – паразит... Чи ви теж саме за це і любите книжки, написані від першої особи?

Можна зробити і без того непевну ситуацію Я-оповіді нестерпно складною. Треба надати слово тому, хто від природи говорити не уміє. Спробувати створити світ до виникнення мови методами мови.

Коли в Я-романах оповідачем стає істота/неістота, зазвичай мови позбавлена, в хід ідуть специфічні оповідні техніки. Їх сучасна художня проза поцупила (і правильно зробила) у художнього репортажу. Занурення читача в історію відбувається через послідовну і всеохопну роботу з аналізаторами: через запах, колір, звук, дотик. Твориться ілюзія: ми чуємо, бачимо, нюшимо те саме, що й той, хто заговорив. І правдивість цих відчуттів гарантує істинність слів. У такий текст насправді потрібно буде включити все тіло читача, послідовно. А потім продемонструвати різницю між тим, що відчуває читач, і тим, що відчуває герой-оповідач, адже його органи чуття працюють інакше, ніж людські.

Звучить складно. Це і є складно.

Бернардо Ачаґа, «Мемуари корови» (переклад Ярослава Губарева).

Мо п’ятдесят років. Вона народилася в Країні Басків 1936-го, відразу по громадянській війні. Мо – корова. Корови живуть у середньому двадцять років. Коровам, припускаю, глибоко байдуже до війн – громадянських чи будь-яких. Але не аксакальці Мо. Її історія – це воєнна історія (до неподобства схожа на сюжети типу «діти війни»). Підозрюю, що Мо про свій вік прибріхує, бо зараз вона живе в монастирі при черниці Полін Бернадет. Часом Полін виступає зв’язковою з «маками», і Мо в цих прогулянках з донесеннями – прикриття. Либонь, там триває кінець 1950-х. Просто Мо відчуває себе старою, адже багато пережила. Вона народилася в долині, в горах ще ховаються бійці опору, але влада уже помінялася. Селяни підгодовують партизанів, для того подають умовні знаки: в загоні чорні корови – «все спокійно, спускайтеся»; руді – «небезпека, тихо будь». Мо – чорна корова.

У нас не має бути прямої ілюзії, що до нас говорить корова. Для того в її голову автор заселяє ангела-охоронця, такий собі внутрішній пристрій совісті, й цей Зануда (так його Мо зве) періодично пояснює нам щось із історії Країни Басків, що ми не знаємо і що не може знати Мо. Це наче в кіно «четверту стіну» зняти. Мемуари написати і нам переказати Мо змушує саме Зануда. І ще та діва-монахиня (хворенька на всю голову) нібито екстрасенс і може Мо чути. Це все – ілюзія ілюзії: більш неймовірні речі роблять менш неймовірні можливими. Черниця чує корів? Брехня. У кожної корови в голові живе ангел-коментатор із PhD по історії? Та ладно! Корови моноложать про себе без зупину, просто ми цього не можемо знати… Гм, ну може бути. І на це все Ачаґа майстерно нарощує ще один рівень гротеску. Мо рятує діву Полін від шлюбу і разом вони стають «бойовою одиницею» в битві проти зла. Мо тут перебирає на себе магічні функції однорога. Однорогів не існує, неможливо. Корови, що говорять, існують? Та можливо.

Світ Ачаґа – смаковий. У корів надскладна система травлення, тільки рот – це 200 літрів слини на день, зуби лише на нижній щелепі, а ще чотири шлунки, а ще — відригнули-пережували наново, а ще — 10 годин на добу харчуватися. Ясно, що в світі Мо смак важить насамперед, нам про це не дають забути ні на хвилину. Саме це робить історію Мо-на-війні таки історією корови. Кожна сцена починається з того, чим смакує та чи інша рослина, чим трава і сіно різняться від фуражу. І нарешті – колористика. В книжці є тільки синьо-зелені відтінки, жодних інших кольорів (саме їх найкраще бачать корови).

Що головне в цій історії корови? Те, що вона не вівця. Лютий жах корови – перетворитися на тупу вівцю. Щось-таки суто людське в Мо є – гординя, скажімо.

Тібор Фішер, «Колекційна річ» (переклад Антоніни Івахненко).

У літературі 18-19 ст. існував популярний жанр: роман у новелах, які поєднувало те, що герої ставали по черзі власниками якоїсь речі, монетки, скажімо, або ляльки, або пари калош, або старовинної вази. Фішер у 1990-х пише точно такий роман, але уже від першої особи, і цей Я-голос – якраз антикварна ваза голосить. Її виготовили ще в Месопотамії, вона – магічний шумерський артефакт, ба більше: вона – метаморф, може набувати вигляду будь-якого начиння, а інколи й живого тіла (за все життя то було лише чотири рази, вона ставала на пару хвилин твариною, їй не сподобалося).

Тібор пише гротеск та буфонаду, і єдина олюднена істота в його романі – таки ваза. Те, що коять люди, – чиста ексцентрика, суто атракціон. Зрештою, чи не здалося б ексцентрикою людське бажання насолод та страждань комусь, хто має понад шість тисяч років?

Що таке літературний ейджизм і чому поділяти книжки на дитячі й дорослі — не така вже й хороша думка? Пояснює Ганна Улюра в матеріалі «АНТИЕЙДЖ КНИЖКИ: 4 ІСТОРІЇ ВІД 6-МІНУС до 60-ПЛЮС»

Метафорфози апріорі неживого предмета Фішеру сильно допомагають. Міняючи свою форму, ваза може залишатися непомітною (ах, вона навіть нічним горщиком побувала!) і у такий спосіб спостерігати за життям людей. Вона не просто свідок, вона – класифікатор: точно знає, скільки чорнявок мала за власниць, скільки живих говірок існує у світі, скільки лжепророків було в історії людства і які є способи, якими люди брешуть один одному. Ваза-антрополог. Цього разу її історія пов’язана з трьома людьми:  Роза (аукціонерка-мистецтвознавиця, незайманка, божеволіє від самотності), Маріус (потворний мільйонер-імпотент, потенціний власник вази, гермофоб), Ніккі (клептоманка-німфоманка, періодично викрадає вазу). Всі ці люди зачаровані артефактом і воліють не випускати вазу з рук, тому й ми можемо переходити з історії в історію.

Люди біля вази не знають, але відчувають. Ваза знає, але не відчуває. З цієї прекрасної тези починається історія вази. Люди в цьому світі насправді не здатні знати, тільки відчувати і тільки в оцей конкретний момент. Ніккі, скажімо, з десяток разів грабує квартиру Рози – але наступного дня та уже ніц не пам’ятає і знову довіряється шахрайці й її умілим сексірукам. Ваза природно не відчуває нічого, але все знає. У тексті це добре реалізується в просторовій організації – ми бачимо тіла людей тільки від грудей до колін, себто те, що бачила б річ на полиці. Але скоро-скоро Фішеру це набридає: через пів сотні сторінок його ваза починає бачити і чути все, озвучувати думки людей, переказувати сцени звідтам, де вази й не було.

Амбітний експеримент не вдався. Найсильніша сцена в романі: магічний артефакт приймають за підробку, бо ваза набула вигляду амфори, що її свого часу з неї ж і скопіювали. Речі, які поводяться як усезнаючі боги, перестають бути «сліпою копією богів», людьми перестають бути.    

Пітер Мейл, «Собаче життя».

В одному з розділів хітового «Року в Провансі» (переклад Остапа Гладкого) мали змогу подивитися на пса Боя очима людини. У цій книжці пес бере ревашн. Бой із короткого гумористичного роману Мейла навіть не намагається бути живим собакою (хоча це реальний пес автора, саме так), він — умовна конструкція, просто голос «благородного дикуна», який дивується на ритуали і забавки «білих людей». Від самих початків проза, написана від імені тварин, саме такою переважно і була: сатиричною та гумористичною, Мейл оригінальністю не шокує. Бой же невипадково має багато спільного з Марселем Прустом: обидва французи, обидва люблять печиво й обидва пишуть роман-спогад. Тільки Пруст нуднуватий, тому Бой робить книжку своїх спогадів:

а) коротшою, і б) з картинками.

Книжка – забавка. Найтиповіша з Я-книжок від імені тварин: голос Бой отримує, щоб нас розважити, дистанція між людиною і твариною не знімається, а підкреслюється – наче ті песики в цирку, яких вдягнули у спіднички і краватки, не стають людьми, але ми певні, що вони того хочуть. Бой народився на фермі. З нього намагалися зробити мисливського пса, але не склалося. Боя покинули в лісі, і він кілька днів скитався, поки не дістався містечка. Не з першого разу, але знайшов собі родину. Двійко інтелектуалів-письменників тепер опікуються Боєм, а він за те їх любить. Книжка – це п’ять-шість дурнуватих пригод пса, які людьми зчиталися б як шкода, а з позиції пса є цілком мотивованим актом піклування про людей. Цей незбіг робить книжку смішною. А ніякою інакшою вона бути й не прагне.

Мейл робить ставку не на нюх чи слух (що було б природним), а на зір. Собаки не можуть похвалитися гострим зором, Бой бачить через те світ розмитим та викривленим. І це доста цікаво для історії, де нам пропонують побачити світ очима пса, – він апріорі нечіткий і викривлений. Якщо в полі зору Боя з’являється якась річ – типу щітки, якою його зараз будуть вичісувати (тортури!), – йому треба речень десять-двадцять, щоби нам ту річ описати, хоча ми уже знаємо. про що йдеться. Просто та технічно. І, власне, суто «собачий» момент: ми тут не бачимо облич, люди – це ноги, точніше – взуття: фетрові капці – значить, добрий господар, важкі високі чоботи – поганий.  

У Боя теж є хтось, до кого він не готовий уподібнюватися. Це — пуделі. Бо пуделі – тупі.  

Вікторія Амеліна, «Дім для Дома».

Оповідач роману Амеліної – Дом, Домінік – королівський пудель. Він нам розказує цю історію. Або не він. Довіряти  Дому на правах надійного свідка, я б особливо не довіряла: ми уже з третьої сторінки роману знаємо, що Дом загинув. Тож нам історію розказує не просто пес, а мертвий пес. І це точно не він. Цю історію розказує хтось із «побічних» дієвих осіб роману, що сховався за личиною мертвого пса. Підказка є тут же, на початку твору: «Ні, я б просто нічого ніколи не розповів. Будь я людиною. Але пес тут може сказати. Тож я скористаюся цим привілеєм». І наша робота – вичислити того добре замаскованого розповідача?

Дом народився в «українсько-російсько-польсько-єврейській родині головного бухгалтера», це перше, що він нам про себе повідомляє. І можна припустити: ця історія буде про перетини культур, про нащадків змішання крові і культур та про великі рахунки, які через те все доведеться сплатити, а хтось головний проконтролює оплату. Справді так. Домінік живе в родині Ціликів, родині військових (тато – зі сходу країни походить), яка оселилася у Львові й намагається прижитися, укорінити там. До речі, вони мешкають у квартирі Станіслава Лема, і біографія співця Високого замку, який змушений був рідне місто покинути, красиво кореспондує з історіями Ціликів. У Ціликів є дві доньки і дві онуки, обох онучок звати Маріями, одна з них не бачить – та, яка Маруся.

Дом вдало заплутує сліди. Роман просякнутий запахами, саме через запахи Дом пізнає світ і розрізняє людей, навіть у найхимерніші моменти, коли пес нібито бачить сни старого Цілики, його в чужі сни так само приводить запах. У кожної місцини, а що головне — у кожної людини є тут свій особливий запах. Культурні шари для Дома складають саме запахи, під хідниками радянського Львова він може нюшити австро-угорську бруківку і польську ґрунтовку, для нього історія — буквальний спектр запахів. Між іншим, для людей Амеліної таким спектром володіють смаки: їжа в творі дуже важлива, та бабуні – російська та польська – багато готують, різниця смаків у їхніх варениках і пляцках стає якраз місцем, де по живому тілу їхньої онуки, яка наминає смаколики, зшиваються дві історії Львова. Але з запахами людей цікавіше, зазвичай вони сталі й дуже конкретні. Люди пахнуть. Ірисками, пранням і чаєм. Іранською хною. Хімічним виробництвом. Машинним маслом, вітром, керосином. Землею, яблуками, ліками від серця. Одна людина пахне переважно абстракціями – містом, любов’ю, матір’ю. Свій запах дуже важко почути, знаєте. І ще «сліпота, виявляється, не пахне нічим». У цій історії не тільки пес сприймає світ через запахи, тут є ще й людина, яка сприймає світ переважно саме так. Власне, Марусі  належить ця історія.

Нащо треба маскуватися під мертвого пса, щоби розказати свою історію?  Більше шансів, що тобі повірять.        

Творів, написаних від імені рослини, ще пошукати. Людська уява обмежена: ми годні уявити, що немовлята заговорять (ну бо заговорять), годні надати гавкоту, дзижчанню і виттю статус змістовної мови (а хтозна насправді), але уявити фікус, який проказує внутрішні монологи про екзистенційні кризи, уже несила. Романів таких просто не знаю. Але добрі люди (дякую добрим людям) підказали одне чудесне оповідання, написане від імені рослини.