ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
ПРИКЛАДНА НЕКРОМАНТІЯ: 4х2 РОМАНІВ ПРО НЕДОСЯЖНИЙ ДОСВІД
Must read

ПРИКЛАДНА НЕКРОМАНТІЯ: 4х2 РОМАНІВ ПРО НЕДОСЯЖНИЙ ДОСВІД

Жодну історію не можна розказати від початку до кінця. Буквально в кожній історії, рано чи пізно, заявить про себе смерть. А історію про смерть від початку до кінця розказати просто нема кому. Коли нема кому розказувати, слід зосередитися на самій розповіді. Варіантів казок-про-смерть, насправді, небагато і то всі вони комбінуються, як меблі з Ікеа. 

Далеке минуле, потойбічні світи, уявні міста та інші планети. Ділимося порадами «У ПОШУКАХ ПРАВДИ: ЯК ПИСАТИ ПРО ТЕ, ЧОГО НІКОЛИ НЕ БАЧИВ»

Описується смерть, сам момент помирання тіла як процес чи подія, себто як щось, що сталося і змінило відтак героя чи як щось, що триває і впливає на героя хіба потенційно, на правах «декорації». Очевиднішим є смерть як подія. А оскільки, цікавіше смерть як процес, то її й пишуть частіше. 

Бачить всю цю історію, а отже, і ми бачимо її, один із двох суб’єктів — той, хто спричинив смерть і той, хто пережив смерть. Наголошую: це два суб’єкти, а не об’єкт і суб’єкт, відповідальність за власну смерть герой завжди має бути готовим взяти на себе. В історіях післясмерття об’єктів, що на них впливає смерть, немає, всі діють за власною волею.   

Режим оповіді в таких історіях переважно письмо від першої особи чи обмеженої третьої; при тому, що оповідач одночасно недостовірний і всезнаючий. Простіше кажучи, ми бачимо і чуємо Бога чи Смерть. Далі: того, хто уже помер чи от-от помре. І того, хто убив чи от-от уб’є (ця версія не часто трапляється). А наостанок, ідеальний вибір оповідача: той, хто не може померти (уже, ще, взагалі не може).

Начебто очевидні ж елементи, правда? Все вирішують неочевидні щодо них комбінації

 Смерть-гуманіст(ка) 

Маркус Зузак, «Крадійка книжок» (переклад Наталії Гоїн). 

Голокост-роман про дівчинку-німкеню і юнака-єврея, що його розказує сама Смерть. Навіть не так: дівчина записує свою історію, юнак пише свою історію (а в часі ці історії зливаються), але розказує нам їхні історії таки Смерть. 

Січень 1939 року. Дев’ятирічна Лізель Мемінґер та її брат-немовля їдуть до Мюнхена, де мають піти в опіку до прийомної родини. Батько — комуніст, давно десь згинув. Мати боїться (небезпідставно), що нацисти візьмуться за неї і за дітей, то рятує малих тим, що від них відмовляється. Хлопчик дорогою помирає. На похороні дитини Лізель краде книжку (першу з) — «Посібник гробаря». Це вона — крадійка книжок з назви хітового роману Зузака. Лізель потрапляє до маленького містечка, до затишної родини маляра і пралі. Зближується з новими батьками. Заводить друзів. Закохується. Вчиться читати і писати. Дізнається, що її нові батьки переховують у підвалі Макса — єврея-книжника. 

Смерть оптимістична, приязна, поштива, хоча і не мила. І не потребує попереднього знайомства. Довго чекає, терпить. Смерть — це не загроза, а підсумок. (Тому роман фактично починається з епілогу, до речі). Смерть бачить світ специфічно: спочатку кольори, потім люди. Про що повідомляє в першому ж реченні. Щоби відволікатися від роботи, яка буденною не є, але стала буднями, смерть занурюється в кольори, щомиті розкладає спектр на найдрібніші елементи. Так, забираючи життя, Смерть зберігає себе. 

На практиці це означає синестезію, яка «інфікує» історію Лізель і романну мову Зузака. Небо кольору шоколаду (його особливо любить Смерть) — тільки початок. Далі колір можна відчути на смак, а запах — на дотик. Відчуття (суто фізичні відчуття) героїв нашаровуються і зливаються. Так твориться палімпсест. Інколи буквально: юнак пише для дівчини книжку, заґрунтувавши сторінки «Майн кампф» і заповнивши їх новим змістом. 

На практиці це означає історії уцілілих — тих, хто вижив і кого можна побачити. Смерть подарує літній Лізель книжечку з її дівчачими історіями. Чи зрозумів ти, що саме прочитав? — спитає вціліла у Смерті. 

 Жозе Сарамаґу, «Смерть бере відпустку» (переклад Сергія Вакуленка).