Наліпка «автофікшн» лише звучить максимально сучасно: терміну насправді років так сорок, а в обійму текстів, що може покрити це визначення, легко входить і «Сповідь» Августина, і «Портрет митця замолоду» Джойса, і проза Кутзеє (не вся), і «Під скляним ковпаком» Плат, і різномовні варіанти мемуарів Набокова. З-посеред українського: окремі повісті Шевченка, дещо з Карпи, тепер от література довкола війни; навіть була грайлива рефлексія над жанром: «Моя автобіографія» Вишні. І це лишень в першому пригадуванні. Тобто явище виникло задовго до терміну, це нормально. Проте — а що сам термін?
Базово все ключове та конститутивне для явища зашите в самому визначенні: «проза про себе». Можна піти дещо далі, запропонувавши називати це «вигадкою про себе», бо ж тим фікшн і не є нон-фікшном, що присутня фантазія. Хоча, чесно й строго кажучи, будь-яка автобіографія є до певної міри вимислом: літератори теж люди, вони забувають пройдешнє та не можуть бути певні в тому, що твердо пам’ятають не лише причинно-наслідкові зв’язки у своєму минулому, віддаленому від моменту письма якимсь часовим проміжком, а й конкретні події у значущих деталях. Химери пам’яті.
А що, як це говорить не людина? Пропонуємо добірку книжок від Ганни Улюри «КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ, І НАЧИННЯ, І РОСЛИНИ: ЧОТИРИ РОМАНИ Й ОДНЕ ОПОВІДАННЯ, РОЗКАЗАНІ НЕ-ЛЮДЬМИ»
Отже, сам жанр автобіографії, як з’ясовується, є достоту проблемним, бо суб’єктивним; написаним конкретним суб’єктом про себе (додамо обережно: про колізії й пригоди власної суб’єктності). А втім, є в авто- та біографіях і дещо тривке: історії в цьому форматі рідко коли претендують на статус повноцінної прози, тобто на рівень текстів, «написаних мовою у своїй поетичній функції» і з дотриманням «щільності прозового ряду». Автобіографія — це, попри все більшу розмитість меж, таки прагматичний виклад інформації про себе. Вона, щоправда, віддавна почала влягати законам наративності (інтрига/цікавість/композиція), однак першокласною прозою це її автоматично не робить. Якщо спробувати сформулювати коротко: автобіографії, як і біографії, геть незобов’язані бути літературою. Їм цілком вистачає ложа нон-фікшну.
І ось тут вимальовується парадокс: під таким аналітичним кутом те, що сьогодні часто і з відчуттям неприхованої значущості називають таємничим словом «автофікшн», коректніше було б означати «белетризованими автобіографіями»: є про себе, є ситуативна художня умовність, але – не проза. Не література. Не добра література. Про кого мова? Список збільшується чи не щодня, а в реаліях амазонських потоків і поготів: «Їсти, молитися, кохати» Ґілберт, «Дика» Стрейд, «Скляний замок» Воллс, «Я — Малала» (написана Малалою Юсафзай разом із Крістіною Лемб), «Educated» Тари Вестовер, уже емблематичний текст «I love Dick» Кріс Краус (що завалюється в арткритику), незліченні книги про травми різного анамнезу і (не)можливість їх подолати. До речі, наполегливо здається, що розвитку цього ринкового сегменту підіграло ставлення до людських розламаностей як до «темного» ресурсу особистісного розвитку.
А ще ж є фантастично затребувані книжки з циклу «Моя боротьба» норвежця Карла Уве Кнаусґора, і «On Earth We're Briefly Gorgeous» в’єтнамcького американця Оушена Вонґа, і не забудьмо про «H Іs for Hawk» англійки Гелен Макдональд. Утім, із цими останніми текстами все дещо складніше, а значить, цікавіше: вони мають куди більше прав віддрейфовувати від наліпки «белетризована автобіографія» у бік власне автофікшну. Бо чого? Бо про себе (нехай і з певними фантазійними вольностями) — і з увагою до мовної фактури. До текстури. Не тільки «що», а в обов’язковій зв’язці з підсилено опрацьованим «як». Це, певно, і могло би бути формулою автофікшну в першому наближенні. Хай навіть Кнаусґор — не Пруст, а Макдональд, попри чесноти й витонченості письма, — не Зебальд (ще один еталон аналізованого жанру, який потребує окремої великої розмови, адже фактично пропонує власну текстову модель всередині добре розміченої жанрової території, яку пізніше використала Катя Петровська).
Хоча між Прустом та Зебальдом пролягло задимлене двадцяте століття, посеред якого — у 1955 році, в Парижі, — вийшла книга, що їй тепер, заднім числом, випадає бути класикою автофікшну. І це при тому, що в активній читацькій ротації вона ніколи не була і не є; з іншого боку, в 2018-му ми нарешті отримали перший український переклад цього, по-своєму епохального, роману. Мова про «Долину Ісси» великого (і це геть не штамп, а таки констатація огрому та якості написаних текстів) Чеслава Мілоша.
Поляк, а заразом і нобелівський лауреат, заслуговує на кілька окремих книжок українською, позаяк іншими мовами бібліотека мілошезнавства наростає віддавна. Та передовсім — він вартий того, аби його регулярно перечитувати, ну чи відкривати вперше. Чому? Причин достобіса (і це слово тут украй доречне, бо всілякої, майже одомашненої, чортівні в «Долині Ісси тьма-тьмуща): по-перше, він першорядний поет-мислитель, тобто і поет предобрий («Гострі запахи каліфорнійської зими»), і мислитель сильний («Я перепрошую, преподобні теологи, за тон»), що, до речі, буває рідко, така двожилавість часто є ефемерною; та не в Мілоша.
По-друге, він є вихідцем із центрально-східної Європи, нашої Європи, а значить, людиною непростої ідентичності (литовський поляк та польськомовний, як він сам казав, «останній громадянин Великого князівства Литовського»), який радше обирав і кшталтував собі життєві сценарії, ніж брав чиїсь готові. Мілош є близьким до нас культурно й історично, є тим, для кого присмерк Європи був не лише ладною історіософською метафорою. Поет змушений був тікати з окупованої Литви, жити в окупованій Варшаві, заставши там Варшавське повстання. Став по війні до дипломатичної роботи, зголосившись на співпрацю з новим режимом, аби за короткий час просити політичного притулку у Франції, наразившись на ненависть усіх можливих таборів: польська еміграція таврувала його як колаборанта й мало не шпигуна, європейська інтелектуальна спільнота — як зрадника лівих ідеалів, про реалізацію яких на схід від Дунаю вони, щоправда, знали небагато. Попри все, він заробив собі статус справжнього (хоч і проблемного) письменника — і поїхав надовго викладати в Штати, щоби повернутися до «родинної» Європи вже уславленим нобелівським лауреатом, із яким навіть влада східно-блокової Польщі хоч-не-хоч мала рахуватись. Отже, Мілош близький нам своєю постановкою питань і спробами на них бодай якось відповісти: про божественне і тваринне всередині кожного, про замежове насильство й людську солідарність, про трагедії та тривання.
Та є і «по-третє», пов’язане безпосередньо з прозою, сиріч автофікшном: його «Долина Ісси» не лише стала, як тепер зрозуміло, віхою в історії жанру. Вона також — не меншою мірою, ніж Плат і Набоков, — запропонувала власні правила гри, свою модуляцію і голосу-стилю, і теми-світогляду. Продовжуючи, але й заперечуючи сильних попередників. Від чого ж відштовхується Мілош, розповідаючи про юного Томаша, безсумнівного, як стає зрозумілим із численних біографічних есеїв та інтерв’ю, альтер еґо поета? Героя, що живе та формується посеред литовських ландшафтів при початках 20-го століття, святкує життя, чудується різноманіттю буттєвих проявів, смутиться повсюдною присутністю смерті, студіює тілесність; а всотуючи це все — міркує, і рефлексує, і роздумує, самоусвідомлюється, і так постійно, і так невпинно. І це є чеснотою роману: голос, якому віриш (бо тут не голобельна стилізація), і думки, що їх впізнаєш та ідентифікуєш як намагнічені чи не для всіх чутливих підлітків. Якщо хочете, Томаш Дільбін — це Голден Колфілд літератури зі сходу Європи: тонкий, чесний і такий, що не дратує. А все ж: від чого — та від кого — відштовхується Мілош, пишучи свій єдиний повновартісний автофікшн?
У першу чергу (якщо не чіпати зараз «Пана Тадеуша» руки головного польського емігранта 19 століття, Адама Міцкевича) — від «Дитинства» Льва Толстого. Російську класику литовський поляк добре знав і любив, тому жодної натяжки в цьому нема. Толстой запропонував свою модель роману виховання, відмінну і від англійської (нещадний до сиріт Дікенс), і від німецької (немилосердний до юнаків Ґете): він дарує героєві світле й тепле дитинство, аби потім відбулося вигнання з раю на холоди підлітковості. Між іншим, у такому характеротворенні Толстой іще романтик, — і він таки містифікує (хоч і не пише «твердої» автобіографії): в реальності Лев Миколайович втратив матір у дворічному віці, а в повісті — в 11; подібний зсув якраз і має забезпечувати пасторальні картини першого життєвого етапу. А серйозні драми, як і відступ та бажання повернутися до власних «Правил життя», будуть пізніше. Не так у Мілоша: смерть тут є повсюдною від початку, маховики рефлексій та сумнівів запускаються рано, маніхейство — воно ж, сильно спрощуючи, є помічанням темної активності світу — просочується в текст поволі, однак невідступно. Письменник докручує толстовське бажання бути реалістичним, рятуючись від чорнухи натуралізму фірмовою іронією. Що ніколи не перетворюється на цинізм.
І тут з’являється другий Мілошів співрозмовник-супротивник, теж із теренів російської літератури: Федір Достоєвський. Мілош читав про нього лекції, вважав точним діагностом (бо той провидів наслідки ерозії релігійної віри), проте й месіаністом-ідеологом. Здається, саме герої «Братів Карамазових» і «Бісів» є важливими фігурами відштовхування в «Долині Ісси»: Томаш своїм способом думання про світ пручається шарму як псевдочутливості Івана Карамазова, так і самовбивчого атеїзму Олексія Кіріллова. Хоча подібні персонажі, Балтазар та Домцьо, ходять і побіля хлопця. Що логічно: ці світоглядні позиції через кілька кроків дали серйозні мізантропічні та нещадно інфантильні врожаї у тому ж таки 20-му сторіччі. А Мілош, пишучи роман, який іноді називають повістю, посеред 50-х років у післявоєнній Франції, вже знає, що пройде Чеслав-Томаш. Як знає він і те, що його це не переламає, хоч і добряче погне.
Тобто завдання подвійне: дати тому хлопчику сил перетривати скорі катастрофи — а заразом і пояснити, як це врешті в нього вийде, яким коштом. Самопояснення без самодогматизації: чому я такий, коли довкола отак. Потреба вловити й описати внутрішній ресурс, що в критичний момент стане навсупір достоєвщині. Таким ресурсом та антидотом виявиться емпатія, її зрощування і необхідність у світі, що перебуває на межі з природою, де навкруги — різноликі інші (литовськомовні мешканці місцевості, євреї, поляки-короняжи, люди інших класів). Плюс: допоможе уміння захоплюватися, про що сам автор напише в зухвалій «Абетці», ще одному автобіографічному тексті, ближчому, однак, до публіцистики та перекладеному певний час тому на українську. Томаш, зрозумівши, що зло є скрізь, і всередині нього теж, може його легітимізувати, а може піти складнішим шляхом непевних моральних рішень у часи загибелі Єдиного Принципу. І Томаш, а отже, і Мілош, ним таки піде.
Польський уже-класик пише свій «портрет митця в юнацтві», демонструючи ту траєкторію, що приведе героя не до зброї (хай і під час мисливства), а до письма. Це той автобіографічний митець, який залишиться живим — у всіх можливих значеннях: виживе посеред заметілі століття, але також залишиться внутрішньо теплим, поетом у пошуку, а не поетом у відчаї. Це формулював і сам Мілош, чи не найточніше — у вірші до американського поета Робінсона Джефферса: «Вірніше вирізьблювати сонця на перетині хреста, / як робили в моєму повіті. Березам і ялинам / надавати жіночі імена. Закликати заступництва / проти сліпої і хитрої сили, / аніж отак, як ти, оголошувати нелюдську річ» (тут і вище поезії дані в перекладі Сергія Злючого). Поляк зробив повне коло: він той емігрант, кому пощастило дожити до повернення, навіть якщо це було не легендарне Вільно-Вільнюс його молодості, зникле в брижах історії центрально-східної Європи, а компромісний Краків. Повернутися живим було дано буквально одиницям. Це можна сказати і про світогляд.
Якраз тут — засаднича відмінність Чеслава Мілоша від його товариша Йосифа Бродського, якого значно старший поет сильно підтримав у перший час після вигнання того з Союзу. Бродський ніколи не повернувся до рідного міста, хоч і мав можливість, а його тексти в 90-ті ставали все холоднішими й скептичнішими: давалося взнаки інше світорозуміння, помножене на розгубленість уже-не-емігранта-поневолі. Де коріння розбіжностей? Мілош відповідає власне самою книгою: у долині Ісси, вона ж річка Невяжа-Нявежис у Кейданському повіті Литви. В тому середовищі, в тому оточенні, походженні, в тій нервовій захопленості хитросплетеним життям, наслідком яких і стала позиція не «жити всупереч», не «життя — марнота марнот», і точно не «життя прекрасне», ні. Ту позицію лаконічно й не сформулювати: смисл її в тому, що життя-буття — воно різне та непросте, а тому глибоке, і тому його хочеться і варто жити до кінця, навіть якщо іноді здається, що ні.
Через те Мілош справжній: бо складний, бо різний, і він повторюється, позаяк єдино точні слова та образи в руки ідуть не одразу. І можуть із плином часу ослаблюватись. Він той, хто може дратувати своєю аж надто великою живістю, але й захоплювати рівно тим же: затятим ствердженням того, що апріорі трудне існування треба саме проживати, а не лиш оплакувати. І здатен приворожити заперечуванням логіки минулого віку, переходом із режиму мартирологу в режим живого відчування-й-пізнання. У Мілоша бачимо народження поезії (і поезії в прозі теж, часто стриманої щодо пишних виражальних засобів та сповитої самокритичною іронією) з духу історіософської стриманості, із попри-все-вдячності й таланту, що постійно працює.
І знову непростий рецепт, але просто вже не буде. Як показує «Долина Ісси»: так не буває і в дитинстві. І слава богу (чи пак — Богам та Силам), адже то неправда й фальш. Буде складно, і це безсумнівно, а чи буде безнадійно — питання особисте. А роман-повість стає якраз тим домом, із-за рідних стін якого Мілош проказує своє: ні, безнадійно не буде. Бо я звідти. І вигнання — у метафізичному вимірі — також не буде: напишеться «Долина Ісси», підваживши собою вигнанське сирітство та явивши коріння, що тримає. І води ріки, яка все ще котиться долиною.
Сьогоднішнім авторам автофікшну (і белетризованих автобіографій, і сrush-текстів) не зле буде погортати Мілоша, надалі маючи собі на оці, як той уміє поєднувати травматику із вітальністю, біль із захватом, а цивілізаційні катастрофи відтіняти приватними зусиллями. З іншого боку, на те воно й автофікшн, що кожен пише там про себе. Ну або майже про себе.
Must read за всіма показниками
