Вічні образи. Це одне з понять, що характеризує складну систему літературних впливів, першоджерело яких або втрачене, або не локалізоване чітко; вужче — один зі способів інтертексту. Праворуч від вічного образу — кліше, ліворуч — загальне місце, топос. А от чого поруч нема так це архетипу: вічний образ не синонім архетипу, а антонім. Архетип відбиває якісь докорінні, початкові, універсальні особливості людської психіки. Вічні образи можуть з’явитися тільки в певному контексті і поволі ставати типом літературним, уже потім — психологічним. Гамлет, Дон Кіхот, Кармен, Дон Жуан, чим менше на себе вони схожі, тим скоріше ми їх в книжці впізнаємо. Для них важить контекст, а уже потім зміст. Вони існують поза твором, в реальності митця, навіть тоді, коли є героями твору.
Навіщо потрібні рімейки й чому це не одне й те саме, але іншими словами? Пояснює Ганна Улюра в матеріалі «ЧОМУ ЦІКАВІ ПОВТОРИ: ЧОТИРИ ОРИГІНАЛЬНІ РЕМЕЙКИ»
Дон Жуан, подейкують, був спочатку реальною людиною і жив у Севільї ХІV століття. Уже в XVII столітті це стало неважливим, адже Дон Жуан став героєм п’єси Тірсо де Моліни і відтоді «пішов по руках». Здається, кожен класичний драматург і кожен другий класичний поет мусили долучитися до трактування цього образу. Так сформувався більш-менш сталий набір рис, за якими ми впізнаємо Дон Жуана (а заодно і донжуана): цінник, спокусник, зрадник, живе заради насолод і «полювання», легка здобич йому не цікава, не замислюючись, убиває чоловіків, котрі заступаються за честь жінок. Один із убитих приходить з того світу і забирає розпутника в пекло. Дон Жуан — це завжди любовний трикутник і божий гнів, що відновлює справедливість. Попри таку доста жорстку сюжетну схему, Дон Жуан як вічний образ адаптивний на диво. Він пристосовувався до всіх без винятку естетичних концепцій і художніх стилів. А в постмодернізмі йому — так просто рай (ну чи пекло, якщо звертати на першоджерело).
Дві перші книжки для знайомства з сучасним Жуаном — п’єси, що від появи на початку 90-х встигли стати культовими — з різних причин і за різних умов, ще й в докорінно різних літературних традиціях. Спокуси прочитати два ці твори паралельно уникати не варто, адже Дон Жуан — це про солодко-гіркі наслідки усвідомлених спокус.
Ерік-Емманюель Шмітт, «Ніч у Валоні»
Дружина королівського ювеліра, графиня-господиня впливового салону, мадемуазель, яка відома своїми любовними романами (книжками в сенсі), монахиня — жінок терміново закликала до свого палацу герцогиня, всі вони впізнають чоловіка на портреті, що прикрашає вітальню. Герцогиня зібрала разом жертв Дон Жуана, його самого запросила на вечерю. Командор тут — жінка і наразі жива, одна з командорів. Пані організовують судовий процес. Дон Жуан має спокутати зло, що спричинив жінкам: до ранку мусить або назватися мужем, або піти в Бастилію. Дон Жуан обирає одружитися з юною Анжелікою — хрещеною герцогині. З Анжелікою вони познайомилися п’ять місяців тому, мали інтрижку, за честь Анжеліки вступився брат і Дон Жан убив його на дуелі. Дон Жуан якось легко погоджується на шлюб, щось тут дивне відбувається: Дон Жуан вперше в житті закоханий.
Одна з ознак цього вічного образу — атеїзм і блюзнірство. З ними, а не з сексуальністю, як може здатися, працює п’єса. «Те, що я відчуваю до тебе, і є Бог», — говорить людина, яку вперше в житті кохає Жуан і ясно, що взаємно, і ясно, що кохання неможливе. Дебютна п’єса Шмітта «Ніч у Валоні» найактивніше сперечається з «Дон Жуаном» Мольєра, тоді розпутник чітко притримувався поглядів Декарта: ніякого дуалізму душі і тіла, ніякої великої кінцевої мети творіння, людина — автомат, механізм, біоробот. (NB: ім’я Декарта, до речі, виринає чи не в кожній адаптації сюжету про Дон Жуана!). Дон Жуан Шмітта наче згодний з цим. Зустріне на вулиці статую, що раптом почне рухатися, згодом виявиться: то молодик на підпитку вирішив видати себе за механічну ляльку. Це ще один тутешній Командор. Аж Дон Жуан Шмітта при цьому — послідовний анти-картезіанець: раціоналізм в ньому поступається містицизму, він відчуває Гнів Божий і учиться називати його Коханням.
У фіналі п’єси помирає Дон Жуан і народжується людина. Можна читати: помирає вічний образ, щоби стати героєм Шмітта. Можна читати: помирає тіло, спрагле насолод, щоби народилася душа, спроможна очиститися (Валонь — відомий осередок католицизму). Можна читати: інстинкти поступилися спроможностям, лялька перетворилася на вольового суб’єкта, і Декарт гірко заридав. А можна…
Шмітт на диво серйозний в своїх міркуваннях про перевиховання розпусника прикладом платонічного відданого кохання. Такий серйозний, що вчувається обман. Дон Жуан і його слуга весь час на сцені то з табакеркою, то з люлькою. Пам’ятаєте картину Маґріта «Віроломство образів», де люлька підписана «Це не люлька»? Так от: це не Дон Жуан.
Венедикт Єрофеєв, «Вальпургієва ніч, або Кроки Командора»
Трагедія в п’яти актах, це авторське визначення. А за суттю — буф-травестія, що таки не перестає бути при цьому трагедією. Дона Жуана в цій п’єсі нема, Командора теж немає. Є нереально прекрасне дієслово «дон-хуанствовати» і є, власне, кроки Командора. Кроки Командора — метафора на позначення розплати, що її не уникнути, і одночасно відсилка до однойменного вірша Олександра Блока; і навіть не до нього самого, а до циклу, в котрий блоківські «Кроки Командора» включені, цикл зветься «Відплата». Відплата/розплата — не лише тема п’єси Венедикта Єрофеєва, а й її магістральна концепція.
Лев Гуревич вчергове потрапляє до психіатричної лікарні з діагнозом «гостра алкогольна інтоксикація». 1983 рік (андроповщина, «закручують гайки»), ніч проти 1 травня: радянські лікарі готуються святкувати День солідарності трудящих, пацієнти дурдому — Вальпургієву ніч. Між Гуревичем і медбратом Борєнькою-Мордоворотом починається конфлікт, почасти через увагу до каштелянтки Наталі, що колись була коханою Гуревича, а тепер, подейкують, спить з Борєнькою. Після побоїв і медикаментозних катувань Борєнька запрошує Гуревича до себе на святкову вечерю. За вечерею їм має прислуговувати сама Наталі. Пацієнти викрадають спирт для бенкету під час «майовки», а той виявляється метиловим.
«Знайшов з ким дон-хуанствовати, бевзь».
Сталі елементи сюжету про Дона Жуана: любовний трикутник, пиятика на нічному кладовищі, запрошення на вечерю, що на ній має бути жінка і обоє суперників, смерть від руки господаря на очах жінки, втрата зору перед смертю. Всі ці елементи в п’єсі Єрофеєва є і легко впізнаються саме як сюжет про Дона Жуана, хоча і максимально карнавалізовані. Навіть єдина сцена еротичного спокушення тут припадає на пару «Командор-Анна», і то уже не карнавал навіть, а глум.
«Як стрімко дрібнішає людство».
Головне ж обернення сюжету: в «Кроках Командора» помирає в фіналі не Дон Жуан-Мордоворот, аматор вульгарних жартів і всіх-буквально-всіх жінок у лікарні, а власне Командор-Гуревич, відданий коханець і правдошукач. Справедливість — основа відплати/розплати, вона в реальності радянського дурдому неможлива, той хто її шукає — автоматично є жертвою злочину.
«Завіса опущена, і можна, власне кажучи, розходитися».
Наступні два дони Жуани завітали уже з канону, ці твори теж ровесники — з середини 2000-х і буквально за одне десятиліття стали класичними, хоча і не вирізняються великою повагою до літературної традиції, радше навпаки. Можливо, саме за бунт проти «вічного» ці тексти тут же «канонізували». Зрештою, Дон Жуан — це завжди про виклик і блюзнірство.
Петер Гандке, «Дон Жуан (з власних уст)»
У Пор-Роялі (комуна, сформована навколо жіночого монастиря) початку 2000-х живе відлюдник-книжник, про якого знаємо: надає перевагу мирній рутині над стрімкою війною і його нудить світ. Одного дня перед ним з’являється Дон Жуан, той самий. Легендарний коханець підглядав за парочкою, що любилася в кущах, і тепер втікає, аби його не побили за це. Жуан-вуайєрист поселяється у відлюдника: готують-споживають розкішні страви, ведуть довгі розмови. В нагороду на гостинність Дон Жуан розказує господарю про один тиждень зі свого життя.
Дон Жуан пережив важку втрату, померла його дитина чи його кохана жінка (хтозна), подався за звичкою в подорожі — Грузія, Сирія, Норвегія, Північна Африка, Росія і от Франція. Сам він не безсмертний, але невразливий. І, між іншим, він не спокусив жодної жінки, як ніколи і не піддавався спокусі, просто є жахливо привабливим для жінок. Вони боготворять його як рятівника. Його обирають жінки, котрі стоять на порозі смерті чи безуму. В одному кавказькому селі дон потрапляє на весілля, де на нього звертає увагу наречена, Жуан мусить відповісти на її поклик. Так завершується його траур.
Дон Жуан Гандке, хоча розказує «з власних уст», від Я не говорить, використовує безособові конструкції, котрі відлюдник нам передає в формі Він-оповіді. Ця історія нічим не нагадує історію, розказану про цікаву людину зі слів самої людини. Власне, в цій історії Дон Жуана і немає: той, хто так назвався, переповідає чужі розмови, еротичні сцени, котрі підглянув, ландшафти, що його оточували і буцімто ніц не знає про вічного Дона. Імпульсивний ідальго став романтичним фланером, раптом. І то є єдиний справжній Дон Жуан віднині, всі інші — хибні, літературні вигадки (так нам повідомляє відлюдник-оповідач).
Дон Жуан Гандке дарує звільнення, мить абсолютної свободи. Ясно, що Командора в цій історії бути не може, бо ніхто ж не карає за дари щастя. Чи все таки карають? Дон Жуан виснажений, заляканий, втомлений, старий і плекає думку, що таки не є безсмертним.
Сім жінок, які стали героїнями розповіді, сім жінок одного тижня Дон Жуана у фіналі короткого роману приходять разом у Пор-Рояль (жіночий монастир, нагадаю). І вони не помічають одна одну: Дон Жуан зробив жінок настільки унікальними, що вони одна одній тепер — Абсолютний Чужий.
Це притча, очевидно. Дон Жуан в романі ходить вперед спиною, так часто-густо зображають час. Час звільняє. І засліплює. І покидає напризволяще.
Роберт Менассе, «Дон Хуан із Ламанчі, або як Виховати хіть»
Натан — редактор сторінки світського життя в жовтуватій віденській газеті, дитя сексуальної революції 1970-х, його генерація не мислить себе поза еротичним підтекстом. Але у Натана випадок і без того гострий: за татуся мав ще того ловеласа, перепрошую, донжуана. «Можеш бути щасливим із першою жінкою чи з останньою», — з такою батьківською порадою Натан і рушає в доросле життя, батьківський заповіт Натан вшанував. Тільки втрачає з уваги, що, коли Натану було шість, шлюб батьків закінчився пеклом-розлученням, а мати почала міняти чоловіків, як рукавички, а ті чомусь гинули весь час у дивний спосіб. Нині Натану під шістдесят, жінок має забагато і може бути, що кожна наступна — остання, а щастя все катма. Він втратив здатність насолоджуватися сексом, але не спромігся ті насолоди забути. От так всю книжку він переходить від жінки до жінки, не шкодуючи для нас подробиць (з пропозиції анального сексу в першому ж реченні роману, між іншим).
Фінальна сцена «Дона Хуана» бентежить своєю саркастичністю: переодягнений і загримований під жінку Натан чекає, що зараз його жорстко візьме чергова коханка, яка увібралася як чоловік. Ні, Роберт Менассе — не порнограф (а міг би ним бути, чесно), він — трагік.
Уже з назви видно, що в романі Менассе поєднуються (доста претензійно) два вічні образи — Дон Жуан і Дон Кіхот. Обидва майстерно наздоганяють свої ілюзії і отримують від фантазій цілком реальних копняків.
У «Дон Хуані із Ламанчі» розгортається одна відома щодо Дон Жуана теза. Цей образ Альбер Камю назвав Сізіфом у ліжку: він не колекціонує жінок і не шкодує про зраджене кохання — для цього треба уміти бачити своє минуле, а Дон Жуан цього не уміє, він існує поза часом, в дурних повторах безкінечності. Власне, Натан Менассе — це Дон Жуан за версією Камю. За порадою психотерапевтки Дон Хуан починає писати мемуари. Її звати Ханною. Саме ця Донна Анна (бо Анни тут дві) дарує тутешньому Дон Жуану не любов, а прошення — цілком в рецептах психоаналітичного ХХ століття: проговорена травма стає просто поганим спогадом.
До речі, Дон Хуан Менассе одружений.
Не одною «високою полицею», очевидно. Дон Жуан часто-густо випасається на полях масової літератури і поп-культури, звідки, власне, й прийшов. Зазвичай такі твори мають справу з версією Дона Жуана або за авторством Байрона (стьобною), або за авторством Моцарта (патетичною). І обидві вони — про хард-секс.
Ганс-Йозеф Ортайль, «Ніч Дона Жуана»
У Празі готуються до прем’єри нової опери Моцарта «Дон Жуан». Лібрето пише італієць Лоренцо да Понте. До земляка (котрого люто ненавидить) приїздить Джакомо Казанова. Понто, візитуючи Казанову, зустрічає прекрасну Йоанну, і тут же вирішує оволодіти юнкою. Йоанна має свій клопіт: у монастирі поволі божеволіє її господиня Анна Марія, котрій у мареннях приходить темний незнайомець і спокушає її. А лібрето тим часом складається порожнє і ганебне, наче ті байки про Дона Жуана, що ґвалтує на нічних вулицях жінок і за те мучиться в пеклі, а ті байки нині хіба в кнайпах для плебсу переповідають. Казанова, маніпулюючи Понто, вирішує внести корективи в історію великого спокусника, тепер опера має стати його мемуарами. Моцарт, котрий щойно втратив батька, намагається передати біль втрати через музику і присвячує свою оперу сестрі Марії Анні, але його від роботи відволікають принади сопрано Йозефи Душек і ревнощі Констанци. Йоанна підмічає, щось з майстром Джакомо щось нечисте, і ця темнота її вабить, але наразі вона стає коханкою… Ну добре, все заварилося густо, страва пісною не буде.
Прохідна белетристика від Ганса-Йозефа Ортайля є глибшою, ніж здається, це не атракціон в чистому вигляді, а все таки метапроза (книжка про те, як пишуть книжки).
«Ніч Дона Жуана» — парафраз класичної новели «Дон Жуан» Е.-Т. Гофмана. Герой Гофмана прокидається від звуків духового оркестру — це в театрі по сусідству з готелем почалася репетиція. Акурат такий саме початок має і роман Ортайля: так же прокидається Казанова. І там, і там, до речі, грають фрагмент з «Дон Жуана», але у Гофмана акцент — на гобої, а у Ортайля — на валторні (нічим не примітній саме в цій опері). На валторні в романі грає юнак, котрий стане слугою і протеже Казанови, одночасно прототипом Лепорелло і матеріалізацією самого Дон Жуана. Невинний юнак завершить роман у статусі цинічного спокусника. От це і є «партія валторни» тут.
Три Дони Жуани: гофманівський, моцартовий і той, що йому позичив свій досвід Казанова. Один юнак, якого занапастила сукупність історій тих трьох. Четвертий Дон Жуан. Біографічні люди і художні типи в «Ночі Дон Жуана» переходять один в одне так стрімко, що зрештою зливаються. В новелі Гофмана міркують, як так, що біографія стає культурним кодом; в романі Ортайля обдумують зворотній процес. І що? Одна зі сцен роману — венеціанський маскарад, його влаштовує в Празі Казанова. За етикетом господар дому, де триває маскарад, єдиний маски не вдягає. Завершується книжка рішенням пристаркуватого розпутника почати писати мемуари.
Найкраще в «Ночі Дона Жуана» при цьому: Командор тут так і не з’явиться.
