ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
ВІЧНІ ОБРАЗИ І ПЛИННА ЛІТЕРАТУРА, ЯК ЇХ ПОШЛЮБИТИ: ДОН ЖУАН ЗНАЄ
Must read

ВІЧНІ ОБРАЗИ І ПЛИННА ЛІТЕРАТУРА, ЯК ЇХ ПОШЛЮБИТИ: ДОН ЖУАН ЗНАЄ

Вічні образи. Це одне з понять, що характеризує складну систему літературних впливів, першоджерело яких або втрачене, або не локалізоване чітко; вужче — один зі способів інтертексту. Праворуч від вічного образу — кліше, ліворуч — загальне місце, топос. А от чого поруч нема так це архетипу: вічний образ не синонім архетипу, а антонім. Архетип відбиває якісь докорінні, початкові, універсальні особливості людської психіки. Вічні образи можуть з’явитися тільки в певному контексті і поволі ставати типом  літературним, уже потім — психологічним. Гамлет, Дон Кіхот, Кармен, Дон Жуан, чим менше на себе вони схожі, тим скоріше ми їх в книжці впізнаємо. Для них важить контекст, а уже потім зміст. Вони існують поза твором, в реальності митця, навіть тоді, коли є героями твору.

Навіщо потрібні рімейки й чому це не одне й те саме, але іншими словами? Пояснює Ганна Улюра в матеріалі «ЧОМУ ЦІКАВІ ПОВТОРИ: ЧОТИРИ ОРИГІНАЛЬНІ РЕМЕЙКИ»

Дон Жуан, подейкують, був спочатку реальною людиною і жив у Севільї ХІV століття. Уже в XVII столітті це стало неважливим, адже Дон Жуан став героєм п’єси Тірсо де Моліни і відтоді «пішов по руках». Здається, кожен класичний драматург і кожен другий класичний поет мусили долучитися до трактування цього образу. Так сформувався більш-менш сталий набір рис, за якими ми впізнаємо Дон Жуана (а заодно і донжуана): цінник, спокусник, зрадник, живе заради насолод і «полювання», легка здобич йому не цікава, не замислюючись, убиває чоловіків, котрі заступаються за честь жінок. Один із убитих приходить з того світу і забирає розпутника в пекло. Дон Жуан — це завжди любовний трикутник і божий гнів, що відновлює справедливість. Попри таку доста жорстку сюжетну схему, Дон Жуан як вічний образ адаптивний на диво. Він пристосовувався до всіх без винятку естетичних концепцій і художніх стилів. А в постмодернізмі йому — так просто рай (ну чи пекло, якщо звертати на першоджерело).

Дві перші книжки для знайомства з сучасним Жуаном — п’єси, що від появи на початку 90-х встигли стати культовими — з різних причин і за різних умов, ще й в докорінно різних літературних традиціях. Спокуси прочитати два ці твори паралельно уникати не варто, адже Дон Жуан — це про солодко-гіркі наслідки усвідомлених спокус.

Ерік-Емманюель Шмітт, «Ніч у Валоні»

Дружина королівського ювеліра, графиня-господиня впливового салону, мадемуазель, яка відома своїми любовними романами (книжками в сенсі), монахиня — жінок терміново закликала до свого палацу герцогиня, всі вони впізнають чоловіка на портреті, що прикрашає вітальню. Герцогиня зібрала разом жертв Дон Жуана, його самого запросила на вечерю. Командор тут — жінка і наразі жива, одна з командорів. Пані організовують судовий процес. Дон Жуан має спокутати зло, що спричинив жінкам: до ранку мусить або назватися мужем, або піти в Бастилію. Дон Жуан обирає одружитися з юною Анжелікою — хрещеною герцогині. З Анжелікою вони познайомилися п’ять місяців тому, мали інтрижку, за честь Анжеліки вступився брат і Дон Жан убив його на дуелі. Дон Жуан якось легко погоджується на шлюб, щось тут дивне відбувається: Дон Жуан вперше в житті закоханий.

Одна з ознак цього вічного образу — атеїзм і блюзнірство. З ними, а не з сексуальністю, як може здатися, працює п’єса. «Те, що я відчуваю до тебе, і є Бог», — говорить людина, яку вперше в житті кохає Жуан і ясно, що взаємно, і ясно, що кохання неможливе. Дебютна п’єса Шмітта «Ніч у Валоні» найактивніше сперечається з «Дон Жуаном» Мольєра, тоді розпутник чітко притримувався поглядів Декарта: ніякого дуалізму душі і тіла, ніякої великої кінцевої мети творіння, людина — автомат, механізм, біоробот. (NB: ім’я Декарта, до речі, виринає чи не в кожній адаптації сюжету про Дон Жуана!). Дон Жуан Шмітта наче згодний з цим. Зустріне на вулиці статую, що раптом почне рухатися, згодом виявиться: то молодик на підпитку вирішив видати себе за механічну ляльку. Це ще один тутешній Командор. Аж Дон Жуан Шмітта при цьому — послідовний анти-картезіанець: раціоналізм в ньому поступається містицизму, він відчуває Гнів Божий і учиться називати його Коханням.

У фіналі п’єси помирає Дон Жуан і народжується людина. Можна читати: помирає вічний образ, щоби стати героєм Шмітта. Можна читати: помирає тіло, спрагле насолод, щоби народилася душа, спроможна очиститися (Валонь — відомий осередок католицизму). Можна читати: інстинкти поступилися спроможностям, лялька перетворилася на вольового суб’єкта, і Декарт гірко заридав. А можна…

Шмітт на диво серйозний в своїх міркуваннях про перевиховання розпусника прикладом платонічного відданого кохання. Такий серйозний, що вчувається обман. Дон Жуан і його слуга весь час на сцені то з табакеркою, то з люлькою. Пам’ятаєте картину Маґріта «Віроломство образів», де люлька підписана «Це не люлька»? Так от: це не Дон Жуан.

Венедикт Єрофеєв, «Вальпургієва ніч, або Кроки Командора»