ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
Я Ж ЦІКАВИЙ, ЦІІІКАААВИИИЙ, Я ЦІКАВИЙ, СКАЖИ, НУ СКАЖИ! ДОРОСЛІШАЄМО РАЗОМ ІЗ САЛЛІ РУНІ
Must read

Я Ж ЦІКАВИЙ, ЦІІІКАААВИИИЙ, Я ЦІКАВИЙ, СКАЖИ, НУ СКАЖИ! ДОРОСЛІШАЄМО РАЗОМ ІЗ САЛЛІ РУНІ

Одна з найочікуваніших книжок 2021-го — «Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?» Саллі Руні — вийшла друком на початку осені і взимку вже з’явилася українська її версія. Третя проза Руні виявилася не зовсім тим, що очікували. Третій роман ірландської авторки, що мала б підтвердити, чи підважити, ним свій культовий статус. От чесно, як же ж Руні примудрилася втілити обидві ці історії одночасно — і закріпила культовий статус, і відмовилася від нього?! Маємо останній на сьогодні роман Саллі Руні. Її герої дратують ще більше, ніж до того. А досягти такого ефекту — то таки непересічний літературний дар.

Занадто люди


«Тобі двадцять один, відповіла Меліса. Ти маєш бути катастрофічно нещасною». Цю фразу з її першого роману не процитував хіба лінивий. Саллі Руні 2021 року виповнилося тридцять: привілей бути катастрофічно нещасною вона вже втратила, набула натомість право здаватися катастрофічно успішною.

Кілька років тому Руні видалилася із соціальних мереж — фанати вимагали пояснень. В інтерв’ю авторка аргументувала своє рішення: є люди, яких злить, що ім’я Руні зараз на слуху, про неї багато говорять, це дратує, люди не беруться читати книжок через роздратування щодо публічності авторки. «Я знаю! Мені шкода! Я не можу цього зупинити!», — наче вибачилася Руні і випилялася з Твітеру. Це здається дуже щирим жестом, її збентеження щодо того, що хтось активно цікавиться молодою жінкою, яка пише в ірландському селі романи про емоційно-комунікаційні проблеми тридцятирічних. Втім, так само щира Руні тоді, коли використовує ту саму неприємну їй публічність, аби привернути увагу до політичних питань, котрі їй болять. Нещодавно от таке сталося: нова книжка Руні не вийде в Ізраїлі, Руні офіційно перервала співпрацю з тамтешнім видавцем і зробила заяву про підтримку руху BDS (https://bdsmovement.net/). Немає тут протиріччя, правда, немає: бути й не бути публічною, бути й не бути успішною, бути й не бути впливовою. У Руні щиростей дві й більше щохвилини. Нема між ними протиріччя, хіба що безмір іронії є.

Люди занадто цікаві одне одному — і це біда, дорогенькі, ой, яка наша одна на всіх біда. От у цьому смисловому полі Руні заговорила й говорить. Тут її й почули, й чутимуть надалі.

І зватиметься наш прекрасний світ «романом про адюльтер»

«Розмови з друзями», першу свою велику прозу, Руні писала під час роботи над магістерською дисертацією, відволікалася так від дослідження. Роман на сто тисяч слів був написаний за три місяці (магістерську з американської літератури теж написала, не переживайте). Рукопис «Розмов із друзями» проданий на аукціоні за участі семи сторін і за неслабенькі гроші: вибуховий дебют забезпечений і відбувся. Хоча ніщо цього не мало б по суті передвіщати: роман про адюльтер, написаний від імені стражденної юнки — кількасот разів таке вже в літературі було, ірландська Саган народилася, ну… «Розмови з друзями» відбуваються в Ірландії відразу після фінансової кризи 2008 року. Країна розгублена, у депресії; як і більшість європейців, герої Руні почуваються «уцілілими в катастрофі», переживають провину з цього приводу.

На тлі нової посткризової реакції зберігаються три константи, за якими ми безпомилково впізнаємо саме ірландську літературу (до речі, це сталі елементи в усіх прозах Руні). Католицизм, алкоголізм і поезія. В усіх випадках Руні іронічна, вона усвідомлює ці «маркери» як фактори приналежності, як процес власної ідентичності, відчужує їх і так само радить робити й читачу.

З алкоголізмом найпростіше, либонь: у головної героїні батько — алкоголік. У всіх героїнь Руні батько — алкоголік. Але в першому романі цей хлоп просто поволі зникне із сюжету й залишить по собі купу склотари в забрьоханій хаті. Власне, це і є іронія Руні: так вона переказала вітання й попередній генерації письменників, та їхнім типажам. Тепер типажі будуть іншими. Але, до речі, пиячитимуть вони не менше (зіграйте в гру: пийте разом із героями Руні, розкажете потім, наскільки мали важке похмілля).

«Ми з Боббі познайомилися з Мелісою на поетичному вечорі в місті». Перше речення. Мабуть, найкраще з того, що Руні написала. «Ми з Боббі», а не «я й Боббі», отож, Френсіс (розповідачка) усе ще вважає себе й Боббі чимсь цілісним, парою, подружжям. Насправді, вони були коханками, але вже розсталися й живуть разом як коліжанки. Але не у світі Френсіс. Вони (як пара) зустрічають Мелісу. Мелісу зустріла Боббі, уже потім до них приєдналася Френсіс. Але не у світі Френсіс, ясно. Ну і ясно, що поезія, бо Френсіс — таки поетка. І ми в її світі, хочемо того чи ні.

Френсіс весь час вдає, що їй байдуже, що її не стосуються події навколо, починає поволі шокувати тим, наскільки вона є емоційно відстороненою там, де має бути включеною. (Господи, ця жінка шалено закохана! А більше емоції я читала в брошурі про гігієну ротової порожнини!). Але правила тут задаватиме саме Френсіс, а читач пробує балакучих невротичок Руні переграти, звертаючи увагу на такі дрібнички як «ми з Боббі» замість «я й Боббі».

Позірно просте письмо Руні таким не є.

Про що б не писала Руні, вона пише про високу майстерність самообману. Її герої уміють обманювати(ся), бо плутають самообман із самопізнанням. Так і породжують невинну брехню штибу вжити «ми» замість «я»… Оцініть масштаб гейби невинності. Говорити «ми» замість «я» можуть собі дозволити тільки тоталітарні й тоталізуючі дискурси.

Дебют Руні маркували як «новий різновид роману про адюльтер»: адюльтер на максималках і в хорошому товаристві. Боббі і Френсіс — коханки (колишні), Меліса й Нік — подружжя. Боббі запала на Мелісу. Френсіс закохалася в Ніка. Свінгу не буде, буде болісний роман Френсіс і Ніка, буде інтрижка з важкими наслідками в Боббі й Меліси. Нас використали як ресурс, — образяться у фіналі Боббі і Френсіс, ні на мить не даючи собі звіту, хто ким користався. Та й таке. Аби було б про що поговорити опісля.

Герої «Бесід» люблять чіткі визначення: «Ну, я лесбійка, сказала Боббі. А Френсіс — комуністка». Це надає їм сили бачити кліше й бачити, як кліше працює, як вони думають. Вони не думають. Скажімо, Френсіс точно знає, що опинилася в ситуації буржуазного адюльтеру на позиції «іншої жінки» — більш банального ще пошукати. Тому вона не здатна визнати, що закохана в Ніка. Нік же в її очах — вродливий актор, втомлена богема, яка боїться старіти, пограється молоденькою й піде далі. Френсіс натхненно грається в Лоліту. Нік же любить її, Нік схильний до депресій, Нік — жертва її влади. Нік натхненно грається в Пітера Пена, якого дисциплінує Венді… Те, що за тобою залишаються покалічені тобою ж люди — нецікава тема для розмов.

Таке звуть контрольована риторика: зробити з чогось дуже людського тему для салонної розмови і стати відтак трішки менше людиною.

 Це ти тут нормальна?!

Роман «Нормальні люди» виріс з оповідання «В лікарні» (що стане шкідливою звичкою Руні надалі). Кілька місяців по виходу роману вся англомовна книжкова спільнота, здається, тільки про нього й говорила. Трішки цифр, вони приголомшливо показові для дорослої фікшн: «Нормальні люди» за чотири місяці мали 64 тис. проданих примірників у твердій палітурці, на сьогодні — більше 3 млн.

Проза Руні — завжди про динаміку певних соціальних груп, хоча і здається водночас романами про любов, о ні, це насамперед романи соціальні.

Стосунки Коннелла й Маріанни — мезальянс від початків. Розумничка та аутсайдерка, донька матері-одиначки, зайнятої юридичною кар’єрою, пропонує секс розумнику та альфа-лідеру, сину матері-одиначки, яка прибирає в хаті юристки. Так починаються любовні стосунки, що будуть, то затихати, то пожвавлюватися. Діти зростатимуть, але не дорослішатимуть. Якщо сильно спростити, то ці стосунки на старті зіпсовані: Коннелл переховував від друзів зі школи Маріанну й соромився її — відповідно до якихось підліткових розкладів, поцуплених із «The Breakfast Club»-систем. Непопулярна дівчина й популярний юнак. Популярна жінка й непопулярний чоловік. Кожен наступний етап їхніх стосунків є поверненням на ту точку старту, де один домінує, інший підкорюється, де один приймає кохання, інший віддає кохання, де один соромиться, інший насолоджується ницістю — усе для того, щоби «перезапустити» систему.

От тут час згадати відому максиму: діяти знову і знову, в той самий спосіб, прагнучи отримати інший результат, є безумом. У світі Руні це є нормою. Безум — нова нормальність. Ці любовні стосунки ритуальні. Вони потребують повторів і самоповторів. Вони просто не існують в іншій якості, тільки як ритуал. Герої Руні можуть функціонувати тільки в межах систем, які засвоїли до автоматизму. Вони — кожен перший самопроголошений атеїст — за суттю страх які релігійні.

А знаєте, що в цьому романі головне? Фінал. Там Коннелл виїздить за кордон. Розумний талановитий юнак, який вскочив у соціальний ліфт, адаптувався у вищому класі, отримав добру освіту, є інтелектуально перспективним, тепер покине країну, скоріше за все, назавжди… А читачі відзначили, що Руні красно вдаються сексуальні сцени.

Кохання в часи кризи