ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
ВОНИ ТЕЖ ТАК РОБИЛИ: "КАРТИНКА МОМЕНТ" У КЛАСИЧНОМУ ФРАНЦУЗЬКОМУ РОМАНІ
Must write

ВОНИ ТЕЖ ТАК РОБИЛИ: "КАРТИНКА МОМЕНТ" У КЛАСИЧНОМУ ФРАНЦУЗЬКОМУ РОМАНІ

 

Якщо мене попросять в трьох словах розповісти, що таке взагалі велика французька література, то я скажу так. По-перше — це кохання. Кохання у французькій класичній літературі схоже на любовне рівняння з багатьма невідомими. Бажано, щоб рівняння було про трикутник, або про щось недозволене суспільством, можна про те і про інше. В ідеалі, пристрасно, таємно й відверто так, щоб батьки ще років 100 ховали книжку від молодих панн.

По-друге, це революція. Революцій у Франції було чимало: Велика французька (1789 —1799 р.р.), липнева (1830 рік), революція 1848 року, 1870 року й Паризька Комуна 1871 року. А ще був Наполеон, крах його імперії, реставрація Бурбонів і багато чого іншого. Якщо у класичному французькому романі не йдеться про революцію, то там йдеться про політичні інтриги або присутній соціальний конфлікт “бідний проти багатіїв”. В ідеалі, все до купи, і драматично так, щоб книжку ще 100 років потому вивчали у радянській школі. Ну, а як ні — значить то про суцільне кохання.

По-третє, це описи. Монументальні, багатослівні, деталізовані, сповнені психологізму, спогадів, ретроспектив. Такі описи занурюють в епоху, розкривають характери, змальовують причини або натякають на подальші події. За об'ємом описи можуть сягати майже третини твору. І тут варто задуматися, чому одні описи здаються нам нудними й занадто довгими, а інші — ні, хоча теж займають чимало сторінок? Професійні письменники знають відповідь на це питання. А Джек Грейпс не лише відповідає, а ще й навчає, як саме робити описи цікавими, глибокими та, що головне –– кінематографічними. Ділимося з вами. 

Як це працює?

Нас чіпляє те, що легко візуалізувати, те, що має значення для сюжету, стосується характеру героя або входить до зони наших особистих  вподобань. Тобто більшість читачів зацікавиться образно намальованим портретом персонажа скоріше, аніж історією його родини з часів прадідуся. Десять сторінок панорами лісу на початку роману частіше за все нудні, проте якщо в цьому лісі загубиться маленька дівчинка, ми й не помітимо, як мине десять листків тексту в її пошуках. Й інша сторона: саме від описів залежить, як ми відчуваємо час у творі. Чи він шалено біжить, чи ніби зупинився перед важливим поворотом сюжету. Чи просто зупинився. Таке теж буває. Саме опис надає нам напругу, атмосферу та настрій. Він може розкрити характер героя, підкреслити драматичність сцени тощо. 

Спробуймо розібратися на реальних прикладах. Зараз я наведу фрагмент з роману «Знедолені» (Les Misérables, 1845 —1862 р.р.) Віктора Гюґо.

«Перша небезпека минула, але Жан Вальжан усе ще не відступив. Він думав тепер тільки про одне – зробити задумане якомога скоріше. Ступивши крок уперед, він увійшов до кімнати.

Там панував цілковитий спокій. Подекуди проступали невиразні обриси якихось речей, що вдень були розкиданими на столі паперами, розгорнутими фоліантами, стосиком складених на табуреті книжок, кріслом, на якому висів одяг, стільчиком для моління — усе це тепер мало вигляд розмазаних плям, темніших або світліших.

Жан Вальжан просувався вперед обережно, щоб не наскочити на меблі.»

Ця сцена наближає нас до однієї з найважливіших подій у романі. Жан Вальжан щойно повернувся з каторги. Єдиний, хто прихистив його, був старий єпископ Міріель, людина абсолютної любові до ближнього. За хвилину Вальжан вкраде срібло — останню цінність в домі єпископа, а коли його спіймають, єпископ збреше, що подарував срібло Вальжанові, аби той знову не потрапив на каторгу. Так він змінить героя назавжди.

Зверніть увагу на другий абзац. Що робить Гюго? Він посилює напругу і показує нам кімнату, а не розказує про неї. Уявіть, що ми стоїмо за спиною Вальжана і підглядаймо через його плече. Ми вже не слухаємо Гюго, а бачимо все на власні очі, як у кіно. В нас є обмаль часу, поки Вальжан не почне рухатися вперед кімнатою й картинка не зміниться. Лаконічний опис ніби прискорює час. Темно, тихі звуки, невиразні обриси. Гюго змушує нас слідувати за героєм, чекати в напрузі, а що ж буде? 

Такий спосіб подання описів у методі Джека Грейпса зветься “картинка-момент”. Його приклади є у будь-якій добре написаній історії й літературна класика — теж не виключення. "Картинка-момент" — потужний інструмент, а ще й досить універсальний. Бо коли автор впевнено використовує картинку-момент, з її допомогою він може буквально все: створювати атмосферу, підсилювати емоції читача, впливати на час, показати портрет, розкрити психологізм героя, розказати його історію. 

Джек Грейпс вчить сприймати "картинку-момент" як пристрій з багатьма рухомими елементами. Це влучно, бо дійсно, якщо знати, де підкрутити, можна самими картинками-моментами вирішити багато задач в тексті. Французькі класики так і робили. 

Розглянемо наступний приклад. Це епізод з роману «Життя» (Une vie, 1883 рік) Гі де Мопассана. 

«— Заходь, тату, — відповіла Жанна.

Увійшов її батько.

Барон Сімон-Жан Ле Пертюї де Во був дворянин минулого століття, дивак і добряга. Палкий послідовник Жан-Жака Руссо, він почував ніжну любов до природи, полів, лісів і тварин.

Природжений аристократ, він інстинктивно ненавидів дев’яносто третій рік; але, маючи вдачу філософа і вихований як ліберал, він проклинав тиранію з невинною і пишномовною ненавистю.

Його великою силою й великою слабістю була доброта; доброта, якій бракувало рук, щоб обіймати, голубити, роздавати; доброта творча, марнотратна, нестримана, схожа на атрофію волі. Великий теоретик, він виробив цілий план виховання своєї дочки, бажаючи зробити її щасливою, доброю, щирою і ніжною.

До дванадцяти років вона жила вдома, потім, незважаючи на материні сльози, її було віддано до Сакре — Кер.

Там, за монастирською брамою, він заховав її від життя в безвісті й невіданні. Він хотів, щоб її повернули йому сімнадцяти років непорочною, щоб він міг сам купати її в купелі розумної поезії, розбудити її душу серед полів, на лоні заплідненої землі, щоб наївне кохання й немудрі ласки тварин та ясні закони життя розвіяли її незнання.

І ось вона вийшла з монастиря, радісна, сповнена життя і жадоби щастя, готова до всіх радощів, до всіх чарівних пригод, про які вона вже перемріяла в години денного дозвілля, довгими ночами, на самоті з надіями.

Вона нагадувала портрет Веронезе своїм блискучим білявим волоссям, що ніби відсвічувало на її шкірі, шкірі аристократки, ледь-ледь рожевій і укритій ніжним пушком, наче ясним оксамитом, трохи помітним тоді, коли її пестило сонце. У неї були матово-блакитні очі, як у статуеток з голландського фаянсу.

На лівій ніздрі в неї була маленька родимка; друга була з правого боку на підборідді, де пробивалось кілька волосинок, таких подібних до її шкіри, що їх ледве можна було розрізнити. Вона була висока на зріст, з повними грудьми й гнучким станом. Її чистий голос здавався іноді надто різким, але щирий сміх розсипав радощі навколо. Часто звичним жестом вона підносила руки до скронь, ніби хотіла пригладити коси.

Вона підбігла до батька, обняла його й поцілувала».