Це три елементи, які визначають, чи буде трилер успішним. Відхилення від формули трилер не прощає. Для того, щоб не стати першою жертвою власного роману, є кілька «золотих правил» трилеру.
1. Починати роботу над текстом слід із написання фінального екшену. В протистоянні антагоніста і протагоніста розкриваються ті їхні властивості, на яких треба буде робити акцент протягом всього твору. Сила? Кмітливість? Цілеспрямованість? Відсутність вищеназваного? Саме в фінальному екшені розкриваються мотиви героїв, на яких триматиметься сюжет. І, зрештою, це має бути найсильніший фрагмент роману. Трилери читають заради фінальної екнш-сцени. «Втомі матеріалу» в цій сцені не місце.
2. Після того, як роман написаний, шановані автори жанру радять просту-непросту вправу: перші сім-десять сторінок твору слід вирізати нещадно, першу сцену – прибрати. Це і буде економна зав’язка. Читач потрапляє в сюжет моментально, він приходить у розпал історії, він нічого не розуміє із самісінького початку. Читач трилеру – завжди неочікуваний, непроханий візітер-сталкер. Його задоволення порнографічне – це задоволення когось, хто підглядає злочин у шпаринку і точно виживе при цьому.
3. Від економної зав’язки до екшену триває нагнітання, саспенс. Його можна досягти у різні способи, але найпростіше – розкидати по тексту підказки, хто ж таки є убивцею і які його мотиви, щоб читач ті шаради радісно відгадував увесь роман, тішився своїм гострим розумом. І найбільший шик – за мить до фінальної сцени несподівано повернути сюжет (твіст, саме він, про нього говорю), та стане раптом ясно: всі підказки були неправдивими, нас обманули, ми обманулися.
Звучить не так уже й складно. Але це складно.
І наскільки це складно, можна подивитися на прикладі свіженьких наших романів-трилерів. Комусь із авторів вдалося утримати формулу і зробити успішний трилер. Комусь – ні. Ці п’ять книжок є приблизно одного рівня (середньо-низького), якщо ми говоримо про суто естетичний аспект, але сильно різняться саме в техніках і в ставленні до формули. Можна бути непоганим романом і поганим трилером, можна бути непоганим трилером і поганим романом, можна бути… ні, саспенс у рецензіях взагалі не працює! Давайте читати уже.
Дисклеймер: цей книжковий огляд – із розряду тих, де в фіналі помирає оглядач, при чому наглою смертю від рук вибішених читачів. Тут не просто є спойлери, тут – всуціль і покотом спойлери. Читати огляд рекомендуємо після романів, а не до. Отож вас попередили.
Ілларіон Павлюк, «Я бачу, вас цікавить пітьма» (ВСЛ, 2020).
Глупа ніч. Авто несеться порожньою трасою. За кермом чоловік. Він повертається з похорону матері, ще вчора поспішав проститися з нею, ще живою, не встиг. (Від чого померла? Чому так швидко похорон?). Він думає про маленьку дівчинку, яка намагалася розрадити його після похорону, особлива дівчинка, здається, аутична. (А як він визначався з діагнозом «на око»?). Телефонує жінка, вони збиралися одружуватися, вона вагітна на пізніх термінах. Чоловік не бере слухавки. (Що сі стало? Дитина не його, правда ж?). Ок, нам цікаво, хто ці люди і що там таке назріває таємниче. Добра зав’язка.
Андрій працює профайлером у кримінальній поліції, колишній військовий. Мати померла. Кохана наклала на себе руки. Андрій спивається і тихо божеволіє. Його відправляють розслідувати убивство у віддалене село Буськів Сад. Там діє маніяк, який убиває жінок. Але цього разу зникла дівчинка з розладом аутичного спектра та порушенням слуху порушенням слуху. Андрій береться за розслідування, підозрюються всі, от буквально всі. Мешканці села, як один, надто ексцентричні, щоб не сказати – безумні. Знайомий розклад, від того, що знайомий, він тільки виграє. Кому, скажіть на милість, не буде цікаво, хто убив Лору Палмер?!
З одним уточненням. Я переказала в тій сцені на трасі другий розділ роману Павлюка. На жаль, йому передує історія, яка знищить не тільки зав’язку, а й твіст (на чому Павлюк зазвичай дуже добре знається, але щось пішло не туди) та й екшн-сцену поховає до купи. Поховає, понімаєте, дослівно. Стартує «Пітьма» в бусику з надписом «Екскурсії човном», за кермом – Чоловік в Червоному, грається монетами, поруч із ним дівчина, яка не пам’ятає, що тут робить; бус зупиняється, щоб підібрати дівчинку зі слуховим апаратом. Зараз «човен» переїде міст, переткне річку і попрямує у Сад. Все: перед нами очевидна, до не-можна очевидна відсилка: аве перевізник Харон, тут всі уже давно померли, це роман про людей, які всі давно померли, але забули про це.
І тут нам залишається одна насолода: відслідковувати чисельні та досить вигадливі підказки, що дія відбувається у світі мертвих, ті омажі в ідеалі мали б творити саспенс. Підказки щедрі: від цитат із «Пекла» Данте й Босха до жахастиків Фінчера, від вітань Кінгу до алюзій з Одкровення. Нагнітання є, і якісне, просто нічим воно не закінчується. У фіналі протистояння протагоніста і антагоніста перетворюється на боротьбу добра зі злом в окремо взятій грішній душі. Хочеш убити екшн-сцену – зроби її алегорією і почни символізувати. Зрештою, нас підводили до того весь роман. Якщо всі давно померли, то яка різниця, хто вижив у фінальній схватці?.. Дівчинка вижила, от!
Олександр Завара, «Гелтер Скелтер» (Фабула, 2019).
Восьмеро другокурсників вирішують у розпал п’яної вечірки викликати Панночку. (В Чернівцях настільки нудно?). Один із них на сайті з міськими легендами дізнався, що Панночка виконує бажання тих, хто звернеться по її допомогу. (На порнхабі забанили?). Викликають. Бажають. (Секс і гроші – всі бажання зводяться до них, згодні?). Бажання починають здійснюватися. Придурки починають один за одним помирати. (Яка краса! Сцени смертей – просто краса!).
Передісторія у Панночки цілком оригінальна (сарказм детектед). Дочка у сотника була гарна: сваталися – відмовляла. Та от почала з кимсь крутити любов і зникати з хутора ночима. Після однієї такої ночі повернулася побита і померла. Знайшовся парубок, з яким любилася, провів із її мертвим тілом кілька ночей до похорону, та і сам помер. Герої Завари тільки всередині роману здогадуються, що викликали Гоголівську Відьму, а, значить, і підказки, як рятуватися, треба шукати у «Вії». (Це був саспенс). Природно, що «Вій» виявляється хибним ходом, який забезпечить роман несподіваним поворотом у фіналі. Але головне, що цей хід забезпечить роман-слешер купою перфектних жертв. Вони мають померти уже тому, що такі тупі й перестати ганьбити систему освіти. Вже!.. У ста випадках зі ста це є продуманим прийомом у трилері: ми мусимо відчувати зверхність до героїв-жертв, ми ж точно знаємо, що кмітливіші та розумніші, що не дали б так по-тупому себе вбити. Ці герої помруть на наших очах, те, що їх роблять тугодумами і недоумками, рятує нашу психіку.
Убиває в романі не істота, убиває людина – одна з тієї компанії. Назва роману Завари відсилає до Чарльза Менсона і його сімейки. Один із героїв роману постійно слухає ту пісню Бітлів. Один із них дослівно породжений маніяком, член родини серійного вбивці (в романі є факти з біографії Онопрієнка і навіть цитати з його інтерв’ю). Реальність страшніша за літературні жахалки.
Ніч, вечірка, п’яні підлітки, що коять дурниці й помирають один за одним. Точно скопійований шаблон, точно відтворена формула. Лякають не містичні істоти, лякають люди поруч, про яких ти нічого ніколи не знатимеш достеменно. От і живи з цим. Якщо пощастить вижити, звісно.
Марта Гулей, «Коли приходить Ві» (Академія, 2020).
Йому двадцять сім. Він каже, що пам’ятає тільки останні десять років свого життя, відколи живе в цьому місті. (А як він знає, що йому двадцять сім?). Все почалося, каже він, коли Ві вперше прийшла, їм обом було п’ять. (Хто вона така? І знову: чому він пам’ятає свій вік, нічого іншого не пам’ятаючи?). А може, ще раніше почалося, коли тато і мама зустрілися (О, ясно, хто тут злодії! Але хто – тато чи мама? Обоє?). І от він нарешті наважився, він спробує згадати все, що може згадати, починаючи з себе п’ятирічного. (А чого саме зараз треба це робити? Раніше чому не пробував? І правда, хто така Ві? І що там з мамою?).
Він нічого не знає і не розуміє, ми нічого не знаємо і не розуміємо – читач і герой на рівних. Може, не найвдаліший розклад для трилера, бо врівень тут доведеться бути або з убивцею, або з жертвою, але й не найгірший. На перших сторінках роману Марти Гулей є безкінечно привабливий момент: ВІН не назвав свого імені, він таки себе не пам’ятає, ок, ми повірили.
Хлопчик став жертвою родинного насилля. Для того, щоб пережити травму, вигадав собі уявну подругу (або вона таки демон). Ця дівчинка-дівчина-жінка (галюцинації дорослішають?) приходила до нього у важкі митті та пропонувала пограти в гру «а як би ти помстився кривдникам, якби міг». Кривдники почали помирати. Якщо таки убивав ВІН, якщо таки убивала ВІ, цьому нема доказів все одно. Він все більше заглиблюється в підсвідомість, на нього чекають сюрпризи.
«Ві» робить екшн-сцена. Протистояння добра і зла в одному тілі, в межах однієї розщепленої свідомості, потребує погляду ззовні (з яким й ідентифікується читач). Тут вибір Гулей зробила ідеальний. Спостерігачем стала мати героя. Вона, зрозумівши, що син несе небезпеку, про яку сам не здогадується, почала імітувати амнезію і повний розпад особистості. Вийшла з ситуації. Відмовилася від себе, щоб вижити. Зрештою, те саме зробив і її син. Надійний свідок вирішує кримінальну справу, це ми точно знаємо. Ненадійний свідок вирішує трилер.
Анастасія Нікуліна, Олег Бакулін, «Більше нікому» (Віват, 2020).
Дівчача спальня (батьки де? десь поруч?). Дорослий чоловік дивиться, як роздягається школярка. Він обіцяє їй довгий майстерний секс. (А з чого така певність, га?). Уже в процесі чоловік зустрічається поглядом із жінкою на картині, що висить над ліжком, і втрачає контроль. (Вакханка? Богиня? Одержимість?). Після моцного обоюдного оргазму, він раптом убиває партнерку. Залишається з мертвим тілом, моторошною картиною і таки в чужій хаті (Де батьки? Куди подіне тіло? Чому не втікає? Що за картина? Хоч про добрий секс і не збрехав). Пара сторінок – і ми таки всередині історії Нікуліної і Бакуліна, при чому на найбільш заборонено-ганебних правах: ми підглядаємо непристойно-інтимні моменти, нас тут бути не має, але ми змогли сюди пролізти. На третьому місці добрих зав’язок для трилера – секс, на другому – убивство, на першому – убивства під час сексу. Бінго!
Шкода, що деякі романи не закінчуються на першому розділі.
Відомий колись художник, що заробляв грубі гроші, імітуючи старих майстрів, тепер працює в індустрії схуднення. Живе з другом юності, геєм-стриптизером. Має необтяжливий роман із невибагливою жінкою. Потай закоханий у нову сисадмінку з офісу. Давно не малює, тоді історія з живописом погано закінчилася: загинула модель, пішла дружина, підсів на наркотики, лікувався в дурці. Нині почав малювати. І жінки навколо помирають знову. А судячи з опису картин, той геніальний Руслан ще й криворукий… Можна простити серійне вбивство, але не поганий живопис. Помри в стражданнях!
Коли в такому романі є згаданим «Бійцівський клуб», а співмешканця, коханку і брата героя ніхто не бачить, то зайвих натяків нам не треба. Це історія про розщеплене Я. Але сюрприз: жодна з особистостей Руслана не є убивцею. Авторам «Більше нікому» вдався фінальний твіст. Але тут справа не в письменницькій майстерності, а в її відсутності. Убивцею є персонаж, написаний настільки одновимірно, що здається в сюжеті абсолютно непомітним і зайвим (яойєм хлопака помилився), аж поки раптом не стає тут головним. Теж непоганий прийом: позбавити антагоніста будь-який виразних ознак, сховати його в натовпі таких же безликих персонажів, може раз і спрацювати… Поки писала цей абзац, уже забула, хто в цьому романі був убивцею.
Поліна Кулакова, «Корсо» (Дискурсус, 2019).
Ніч, скоро буде світанок. Садівник (так звати героя) дякує Богові, що благословив його на шляхетну працю. Він працює в садку, власне, саджає квіти, так каже. Серед ночі. Ясно, він ховає тіло, перетворює грішну плоть на безгрішну рослину. (Убивці, які міркують про нечисте і чисте – найкращі експерти, еге ж?). А от і воно – з поліетиленового згортку показалася рука з червоним манікюром. (Коли уже маніяки почнуть убивати чоловіків? Нема на вас гендерних квот, нелюди!).
Від першої сцени роману Кулакової Садівник (тобто антагоніст) нас ні на мить не покине, в «Корсо» чергуються розділи, написані з позиції злочинця, та історії про офіціантку-художницю Єву – «останню дівчину» (це та, яка за каноном виживає в фіналі трилера).
Такий підхід зветься паралельним монтажем, цей прийом трилер поцупив у кримінального репортажу. Убивця і жертва, злочинець і слідчий існують паралельно та одночасно, вони буцімто рухаються назустріч один одному, не свідомі того, але про їхнє зіткнення уже знає читач і нетерпляче на те очікує. Насправді, це простий і саме тим дієвий спосіб наростити напругу, але при тому має бути абсолютний синхрон між героями (умовно: він прокинувся о 4:00, значить, у наступному розділі вона чомусь схопиться в таку ж рань). У подібному творі головна інтрига така: на чийому розділі роман закінчиться? Отже, про кого з двох роман писався? «Корсо» завершиться на песику.
Сюжет «Корсо» будується на серії збігів, нарочито гіпертрофованих. Слідчий живе в одному будинку з Євою і закохується в неї. Жертвами Садівника є бойфренд і подруга Єви. Пес (порода корсо, власне), який належав одній із жертв, прибивається… здогадалися? ага, до Єви. Навіть із урахуванням ареалу злочинів, що у серійних убивць неширокий, то є перебір. Але це теж прийом, теж простий, теж дієвий. Орієнтовані паралельним монтажем, ми чекаємо точки, де антагоніст і протагоніст зустрінуться для фінального протистояння. Натомість серія збігів має мотивувати на інше: вони не прямують до спільної точки, а вийшли з неї. Обох героїв виховувала та сама людина, обох спотворив ідентичний травматичний досвід. Тому і фінальна сцена зроблена в романі Кулакової як «бій з тінню», коротше, побачена очима пса (чесно кажучи: очима хлопчика-медіума, який під’єднався до собаки, і якщо «Корсо» можна щось закинути серйозне, то того хлопчика-екстрасенса – дурний і непотрібний* персонаж).
Страшенно проста книжка. Ця простота – дуже технічна.
*Як описати людський світ очима не-людей, не залучаючи до розповіді всяких гуманоїдів у ролі медіумів і посередників, – тема наступної нашої зустрічі. Згода?
Читайте також
