Я прокинулася о 5 ранку. Ця ніч минула. Може долежати хоча б до 6, комендантська однаково о 7-й закінчується? Не хочу читати новини.
Не хочу.
Не хочу.
Читаю.
Мене цікавить зараз тільки Київ і чи вцілів вокзал. Вцілів.
Санкції, втрати, техніка, Маріуполь, Харків, Миклолаїв…
В моєму підвалі всі сплять. Нас тепер тут небагато. Основний кістяк роз’їхався, хоча з’явились і новенькі.
Вчора з підвалу виїхала Іра. Ірі десь щось біля сорока і в плюс, і в мінус. ЇЇ завжди і всюди дуже багато. Вона все знає, все коментує, суха висока з русявим волоссям, зібраним у маленький хвостик, має низький голос і проактивну позицію, щодо всього: господарства, волонтерства, війни. А Охорона будинку має її фотографію у себе в чаті, тому що Іру запідозрили в диверсійній діяльності на території ЖК.
Вона вирішила допомогти дівчатам з п’ятої секції збирати банки для закруток, і підозріло порпалася у смітниках, під кущами і на газонах. Її зловили, з’ясували, що та як, врешті сфотографували і відпустили. Вона страшенно бісила мою сестру Таню, а мене — ні) Іра розклеювала вирізані картинки з журналів “Колесо жизни” на стінах, малювала з дітьми на ватманах, які я принесла з дому, виносила сечу в бутлях з імпровізованого туалету, весь час розповідала історії та плітки, сміялася разом з нами з жартів, які на 80% були в її бік, на вечірніх зборах у колі тимчасових сусідів перед сходами в підвалі. Десь о 7-й вечора до нас спускалися ще 2 сім’ї. Рома з Лєною і двома дітьми, шести й восьми років, і пара без дітей —Тімур і Свєта.
Ми ділилися новинами, враженнями і щовечора питали одне в одного, чи не надумав хтось виїжджати.
Першою поїхала родина Роми. Він відвіз дружину і дітей на потяг до Львова, а потім вони самі вже добиралися, здається в Італію. Після того, як поїхала його родина, він перестав приходити ночувати до нас. А шкода, Рому я теж любила. Спокійний і розважливий, був неназваним лідером нашого підвального ком’юніті, з пристойним почуттям гумору. Тімур і Свєта нікуди не їхали.
— Света, у тебя дети есть? — питала Іра на черговому нашому вечірньому колі зборів.
— Нет, — відповідала Свєта з розкішним довгим білявим волоссям, рівною поставою і впевненим поглядом блакитних очей
— Так чего ты тут сидишь? Уезжай, —радила наполегливо Іра.
Свєта зітхала і переводила погляд на свого чоловіка Тімура, невисокого і типового, з куцим підборіддям, кругленьким животиком у підстреленій чорній куртці, і бентежно рухливими карими очима.
— Тимур переживает, как мы квартиру оставим, —відповідала Свєта і Тімур полегшано видихав… Він бєз Свєти, мабуть, не виживе, думала я, і без «квартіри канєшно» тоже.
Іра рішення про від'їзд прийняла дуже швидко.
— Я к своему бывшему мужу в Ужгород, а он нас потом в Чехию перенаправит. — Говорила Іра.
Клас! Раділа я за неї, за її старшу Настю і малого Артема. Настя в їхньому тріо здавалася головою родини. Чарівна, спокійна, дівчина, граційна та ніжна з твердим характером і сталевими нервами. Вона корегувала всі експресивні прояви мами, Іра слухалася і поважала.
В день їхнього від’їзду я прокинулась о 6, думала, що потяг вранці… Хотіла обійняти на прощання. Та Іра вирішила виїхати ввечері. Я не обійняла нікого з них. Я перестала до себе підпускати людей і себе до людей. Я — окремо. Не прив’язуюсь. Не вразлива. Спостерігаю здаля…
Настя проходила повз з валізою, посміхнулася і сказала «Ну, мы поехали, пока!». А що ще мають на прощання казати одне одному люди, які прожили 10 днів в підвалі?
— Легкої вам дороги, Настя! — Сказала я у відповідь.
Вона на мить затрималася… Я відвела погляд.
Не плакати і не обійматися.
06:30
Як же я хочу каву, каву, яку варить Данило кожного ранку нам всім. Та він може спить. Я повернулася ліворуч, моя мала Анька поряд, не буду її будити. Провела рукою по голові, тихо поцілувала, взяла рюкзак і вийшла.
Мама і тато вже сиділи у Даніній кав’ярні. Наша штаб квартира поряд з підвалом. Тут є туалет, вода і кава. Прокинулися Сергій і Таня. За планом, Сергій везе мене на Корольова, я там миюся, перепаковую рюкзак, і їду на вокзал, а він вертається до моїх і всіх везе в село.
Може і на краще, що Даня спить не доведеться нам прощатися.
07:10.
— Ты готова? — Питає Сергій.
— Алинка, так ты больше не вернешься? — Тут же питає мама.
— Мама, сегодня уже нет, я же сразу на вокзал. Сережа вернется, вы загрузитесь в машину и поедете в село.
Мама підійшла і обійняла мене міцно. Маленька така, схудла. Потім папа. Він довго мене не відпускав, довше ніж у звичайних соціальних обіймах, довше, ніж останні років п’ятнадцять, з тих пір, як я стала зовсім дорослою.
Таня розплакалась і я трішки, коли вже вдруге її обійняла.
Я сіла в машину, захлопнула двері. Пристібнула ремінь. Стиснула зуби.
— Сука!
