– Міша, в нас проблеми, – говорить Петро.
– Які? – голос Міші звучить твердо.
– Біженці… – Петро говорить трішки невпевнено.
– Ну що знову? – Міша явно невдоволений.
– Вони прибувають, – від хвилювання голос Петра звучить уривчасто. – Жінки, старі, чоловіки, діти. Маленькі діти… Немовлята… Я вже мовчу про котів, собак і мишей. Є навіть коні. Ну, ними хоч ветеринарка займається.
Міша не відповідає. Тиша.
– Розумієш, Міша, я вже не знаю, що з ними робити. Я в курсі, в тебе зараз багато роботи, але в мене немає чітких інструкцій на випадок таких ситуацій, – продовжує невпевнено Петро.
– Черга велика? – питає Міша.
– Там вже не черга, Міша, – говорить Петро. – Для черги їх забагато. Приходять все нові і нові.
– Ви все зробили по інструкції? – голос Міші звучить втомлено.
– Так, – відповідає Петро.
– І тимчасове житло? – питає Міша.
– Так, – відповідає Петро.
– І швидка видача рішень? – питає Міша.
– Так, – відповідає Петро.
– А про дитячі кімнати не забули? – запитання Міші звучить загрозливо.
– Не забули, – говорить Петро і зітхає. – Вони вже переповнені, – додає Петро тихіше.
– Аж так… – задумливо каже Міша.
– Аж так… – повторює Петро за ним. – Аби ж то трохи прискорити… – починає тихо Петро.
Міша не відповідає. Тиша.
– Знаєш, Міша, якби ти скористався своїми зв’язками… – говорить Петро.
– Зв’язуюсь. Не відповідає – багато запитів, – каже Міша.
– Ну то зрозуміло, – зітхає Петро.
– А як там в сусідів? Що чути? – стишує голос Міша.
– Та як, – говорить Петро. – Пускають вже всіх без черги. Їм легше – практично всі мічені. Вони їх ще до прибуття помітили. Автоматизація процесу.
– Ну да, ці завжди на крок попереду, – каже Міша.
– Та й нам трохи легше, – відповідає Петро – Одразу бачимо – не наш клієнт.
– А що, є випадки? – здивовано питає Міша.
– Та повно, – говорить Петро. – Лізуть до нас навіть без черги.
– Ходять чутки, що ними вже й сусіди гидують, – каже Міша.
– Ага… – розтягує Петро. – То що мені з цим усім робити?
Міша не відповідає. Тиша.
– От поки ти мовчиш, Міша, ще прибули двадцять чотири із Вінниці, з них троє дітей, – Петро замовкає. – Маленьких… – продовжує він. – І це до тих вчорашніх сорока восьми з Часового яру, і миколаївські ж вранішні ще… А ми ще з тисячами маріупольських не розібралися, й з Кременчука досі не… Ти чуєш мене, Міша?
– Чую, – каже Міша. – І де вони всі?
– Як де? – дивується Петро. – Все по інструкції: тимчасове житло для біженців на самісінькому кордоні, швидка реєстрація, всі зручності, дитячі кімнати… Іграшки там… Тільки щось їх забагато… Здається мені, Міша, що ви всі там не допрацьовуєте.
– Петро, – голос Міші суворий. – Головне, щоб ти робив свою роботу добре.
– Та я ж… – бубонить Петро.
– І оце… – продовжує Міша. Він на секунду замовкає. – Відкрий ворота, Петро. Щоб вже якось потім та реєстрація. Як будуть проблеми, скажеш, що я дозволив. А там побачим.
– Так… – говорить Петро. – Це все схоже на якусь пародію, Михаїле.
– Схоже… – відповідає Михаїл. – А ти бачив інакшу війну, Петро?
