Один квадратик, другий квадратик… Це плитка! Та й біс із нею!
Треееетій квадраааатик… О! Пищить будильник. Який же ж він, курва, голосний. Довбані слони бігають по голові та бецають, то в праве вухо, то в ліве…
Зелені кроси ще теплі, а треба йти знову.
Один квадратик, друууугий іііііі!!… третій.
Кляті квадрати. Може кружечки? Та яка тут різниця? Однаково квадрат стає кругом і навпаки. Головне, щоби щось було. Головне, не дратуватись. Головне, трохи поспати. Тоді менше себе сварю. Ніби амнезія. Я ніби в собі, але забуваю про світ навколо. Театральні куліси опустились, а вийти немає куди. Ну і прекрасно! Тут хоч спокійно. Тут свої своїх не стріляють. Тут і війни нема. Тільки я й щось незрозуміле.
От блін! Ззовні щось достукується. Голос, який я не хочу чути.
— Для кращого розуміння, ви повинні знати, що артилеристи ділять 360 градусів на 6000 поділок.
Клас. Усе життя гранатометник мріяв це почути.
Не колише вже мене нічого. Тільки очі болять. Печуть трохи. Однаково все. Головне, що малий мій солодко спить.
Один кружок, другий кружок, третій… Сходить сонце. Шкварчить на небесній пательні, аж дим йде. Йде і йде. Затягує все. Нема вже сонця. Але й не темно. Запах лишився. Кажуть, що запах найкраще запам’ятовується на війні. Кров та залізо. Залізо і трава. Десь я це вже проходив. Десь я вже знайомився й навіть подружився з цим.
Спутнік п’є чай та хрумтить крекерами. Злий трохи й також не виспаний. Його не змінили, бо Хтось проспав. Тому зранку всі злі. Злі, бо сонця немає. Залишається тільки його запах.
Одне сонце, два сонечка… Довга дорога, затор, нерви, телефон, маршрут, знову нерви і відсутність інтернету. Ні-ні-ні. Не варто. Це вже в минулому.
Два сонечка мої вже в безпеці.
