На небі не було ні хмаринки, а сонце світило весняно тепло. Юрко висмикнув корок із пляшки та глибоко видихнув. Лава, на якій він сидів, низько прогнулась, і мені навіть здалось, що вона ось-ось лусне під його вагою. Його живіт гарматним ядром гойдався вверх-вниз разом із лавою.
— Я вже бахнув зранку, Андрюха.
За останній тиждень сонечко з’явилось уперше, але обличчя Юрка було темне, навіть сіре, його великі губи тряслись.
— Вже тиждень не виходить на зв‘язок. Очі Юрка бігали: він то дивився на мене, то на бетонну огорожу перед собою, то на небо.
— З Харкова він, то товариш мій. — Юрко замовк і жадібно ковтнув. Пляшка в його руці виглядала дивно — за останні півтора місяці я вперше побачив когось зі спиртним. Добре, що він не мій підлеглий.
— Мені треба заспокоїтись, — голосно промовив Юрко й ковтнув ще раз.
— Може він ще живий? — мені хотілось, хоч якось його підбадьорити та схоже не дуже виходило.
— Навряд чи. Він подзвонив мені тиждень тому, — Юрко замовк та опустив очі вниз. — Його тещу розстріляли. Жінку. Дитину. Розумієш? Казав, що він уже не людина, він звір, казав, що знайшов зброю і вбиватиме цих виродків до останнього. А тепер тиждень не виходить на зв‘язок. Поза зоною.
Юрко тримав у руці порожню пляшку й дивився крізь мене.
— Навряд чи.
