Краплини дощу стиха вдаряють по калюжах, ніби високі нотки об клавіші піаніно. Чи все навпаки? Ці звуки на межі людського сприйняття звуку — не кожен може це розчути. Дзень-дзень, дзень-дзелень. Дощик то підсилюється, то стихає. Так само змінюється мелодія краплепаду.
Від цього моє серце починає вкривати туманне мереживо. Ні, не спокою, а якогось ніби прийняття, чи що.
— Моя мама там працює. Медсестрою. Я аж за три години змогла їй додзвонитися. Уяви, що я пережила за цей час, — на перерві розповідає одногрупниця.
Здригаюся. Не хочу, але уявляю. Через це здригаюся ще раз.
Мамина подруга впевнена, що син у полоні. Десь там хтось бачив його по телевізору, ніби він, а ніби й не він. Материнське серце вірить, що він.
— Як це зник безвісти? –– каже вона. –– Мій Вітя точно живий. Мушу жити, щоб його дочекатися, — лише ця віра досі тримає на світі цю онкохвору жінку. Крап-крап, дзень-дзелень.
— Люди, що ви за люди? — допис землячки у фейсбуці палає праведним гнівом до містян, що втомилися майже щодня виходити на центральну площу міста віддавати останню шану загиблим на війні. Щоразу площа стає під час таких заходів усе менш людною. Чоловіки або воюють, або (якщо їх можна теж назвати чоловіками) бояться ТЦК, як чорт ладану, і сидять по норах. Жінки — з дітьми або на роботі. Багато хто виїхав на захід України або в Європу. Міста пустіють. Церемонії прощання стають Голгофою лише для рідних і невеличкої когорти близьких.
Дзінь-дзень, дзінь-дзень. Дощик усе крапотить, дрібненько та густо, ритмічно та заколисливо.
— Чули? Бувшого голову Верховного Суду зловили на кордоні, хотів утекти з країни.
Війна теж має свій ритм. Створює свою мелодію. Свою музику. У серцях людей, у їхніх головах, у мізках.
— Хочу додому! Що я тут роблю? — просто стогне від душевної муки моя подруга Катя, якій у рідній Димерці, просто на власному подвірʼї, російський снаряд відірвав ногу та скалічив усе тіло. Вона в Німеччині на реабілітації.
Крап. Крап. Дзень-дзелень. То точно дощ? То краплі води? Чи, може, крові?
— А мой парєнь гори пєрєшол. Пєшком, — гордо заявляє молода дівчина, яка приїхала в Європу вслід за своїм «героєм».
Ритм знову переінакшується. Сповільнюється.
Молода жінка після півторарічного полону робить фотосесію у весільному платті та з букетом у чорному траурному папері… Її коханий надів їй обручку з фольги за чотири дні своєї загибелі на Азовсталі.
Мелодія починає звучати особливо пронизливо. Стає холодно. Незатишно. По спині проходять маршем мурахи…
Наших полонених жорстоко розстріляли просто в окопах.
Шестеро медиків обстріляного дитячого онкоцентру загинули. Серед жертв також діти — чотиримісячна та восьмимісячна. До мого міста знову везуть на щиті героя. Вдова правосєка малює картини та займається боксом. Ексголова Верховного Суду не намагався втекти з країни. Він просто відпочивав, за кілометр від румунського кордону, після звільнення під заставу у справі хабарництва. Синові на позиції терміново потрібні маскувальні сітки, він просто на позиціях під Волновахою. Мама загиблого віддала половину виплат його побратимові на протезування, він просто вижив, хоч і втратив обидві ноги, руку та око. Зарплатня керівника Укрпошти зовсім не кілька мільйонів, а всього лиш двісті з чимось тисяч. На місяць. У селі жінки створили виробництво сухих борщів і домашніх голубців, просто пенсіонери надають їм овочі з власних городів безкоштовно. Учителька доньки моєї клієнтки загинула в центрі Харкова. Сусідський хлопець не знає, що з його мамою. Вона не виходить на звʼязок уже пів року з окупованого Маріуполя. Так, завжди була проукраїнська.
Реальність. Наша реальність. Наша нереальна реальність. Чи реальна нереальність? Гра слів чи гра крапель дощу? Гра життя та смерті чи життя зі смертю.
Таки справді краплини крові падають на землю з іншим звуком. Густішим. Несамовитим. Трагічним. Дзень-дзелень стає нестерпно різким, невимовно неприємним. Що це? Невже перелам? Мелодія вирівнюється.
Норвегія дає зброю. Німеччина виділяє кошти. Франція присилає «міражі». Перші F-16 уже в дорозі.
США таки не дозволяє бити по території ворога.
Музика війни вкотре змінюється. Серед звуків горя, болю та втрат зʼявляються нотки злого оптимізму, жертовності та спраги помсти. Але фінал цієї симфонії ще не дописаний. І весь світ завмер в очікуванні, допоки український оркестр нарешті виконає її на всіх можливих інструментах.
