Є один великий плюс у військовій службі під час війни й закритих кордонів: можна взяти відпустку та поїхати на цей час за кордон. Відпустку, правда, узяти не так щоб і легко, та й добратися за той кордон — ще те завдання, але все ж кордони для нас, військових, відкриті. Хоча б двічі на рік, не більш як на пʼятнадцять днів поспіль. Тому, хлопці, плавати на великі дистанції через Тису, мерзнути в причепі фури поруч із замороженим м’ясом чи влаштовувати перформанси з перевдяганням у жіночий одяг насправді не обов’язково, чесне слово. Пожалійте себе та своїх близьких, яким потім із цим жити. А особливо пожалійте тих бідних наших прикордонників, які вже й у цирку не сміються після ваших екстравагантних вигадок й усіх можливих способів показати, що від чоловіка у вас тільки член із яйцями між ногами. Та й до яєць є великі питання, якщо чесно…
Короче, даю лайфхак: вступаєте у військо, проходите два-три місяці навчання, потім ще щонайменше пів року служби — і (якщо пощастило) вуаля — довгоочікувана відпустка. Збираєте речі (жіночих перук, суконь і підборів можна не брати), купуєте квитки, їдете цілу вічність до найближчого аеропорту, тоді ще кілька годин польоту — і ось ви вже грієте свої тепер уже відважні мілітарі-яйця під теплим сонечком якоїсь заморської країни.
Ось і ми з дружиною під час моєї відпустки вирішили нарешті полетіти на море, трохи відпочити та «переключитися» від усіх наших щоденних подій. Але події не відпускали нас і під час цієї довгоочікуваної подорожі. Оскільки діло було у квітні, а летіти далеко й довго не дуже хотілося, обирали ми серед уже трохи рідного Єгипту та гламурного Дубаю. Вирішальне слово стало за чудовим Червоним морем, коралами та рибками, тому попереду нас чекав Шарм, піраміди та Сфінкс.
Але, як я вже казав, сховатися від того, що відбувається у світі, неможливо, тому на третій день нашого перебування в Шармі відбулися іранські повітряні удари по Ізраїлю, і Єгипет, як і деякі інші країни, закрив свій повітряний простір. Війна, ракети, обстріли догнали нас і тут. Дружина думала, що це була помилка й треба було летіти в Емірати, там точно війни не буде. Ой, люди добрі, вона навіть уявити собі не могла, наскільки зміниться її думка за кілька днів.
У Єгипті все заспокоїлося, повітряний простір відкрили, я зрозумів, що відпустка у зв’язку з цими подіями не подовжиться (як було, коли почався COVID і тимчасово полонив туристів по всьому світу), тому ми благополучно продовжили наш відпочинок.
А за чотири дні Емірати накрили потужні зливи: затопило шикарні будівлі, сотні люксових автомобілів опинилися під водою, а міжнародний аеропорт у Дубаї тимчасово закрили. Ось тобі й немає війни.
Цікаво, чи є в цьому світі ще місце, куди можна поїхати й не турбуватися про те, що по тобі прилетить ракета чи тебе змиє цунамі, завалить землетрус чи знесе ураган, спалить вулканічна лава чи знищить смертельний вірус, а то й узагалі — чиясь дурість перетворить на радіаційний пил?. Та чи й було колись таке місце на Землі? Чи просто зараз, у наш час необмеженої інформації, ці всі події стали більш доступними для загального кола людей? Хай там як, а ми, поки живі, продовжили наш відпочинок.
Та була ще одна обставина, яка особисто для мене була найскладнішою: усюди мене оточували росіяни. У ресторані, на пляжі, біля басейну, на екскурсіях… Куди б ми не йшли чи їхали, з усіх куточків лунала та єдина у світі мова, яку я б волів не чути взагалі ніколи. Ба більше, цією мовою ще й періодично зверталися до мене:
— Падскажитє, ви ґіда ждьоте? А какой у вас турапєратар? Можна я с вамі падажду?
— Та чекайте, будь ласка, мені яка різниця…
Передумала, пішла.
— А ви на екскурсіі какіє паєдєтє? А візу пакупалі, штоби в Ґізу на піраміди єхать?
— Ми з України, нам не потрібна віза (ну, насправді потрібна, але кому то цікаво…).
Не придумала, що сказати, пішла, не відповівши.
— Чьо, как атдихаєтса? Аткуда ви, рєбята?
— З України, з Києва.
— А ви в какой горад лєтіте? Нє знаєте, пачєму рєйс пєрєнєслі?
— А нє знаєте, в рассіі всьо харошо? А то я в сочі далжна била лєтєть, а рєйс атмєнілі…
Та, сука, не знаю я нічого про вашу росію та знати не хочу. Може, немає вже вашого сочі, затопило нахер. Може, скасували ваші рейси, бо летіти немає куди, розвалилась ваша недокраїна, зникла із земної кулі, як якась тупа помилка, баг, error 404, яку Боженька вирішив нарешті виправити.
А ще може ж бути таке, що на сусідньому шезлонгу чи за сусіднім столиком у ресторані сидить чувак, який ще місяць тому сидів також недалеко від мене, але в окопі навпроти. Або скидав на мене ВОГи з «мавіка» чи стріляв з міномета по наших позиціях.
А зараз у нього, як і в мене, відпустка. Втомився він… Були б ви нормальні, не було б від чого втомлюватися, жили б собі у своєму гівні, пили б свою водку, били одне одному морди, грали б на балалайках, короче, робили б усе, як ви любите. А тепер ось маєте відпочивати, бо втомилися від війни, яку самі ж і почали.
Ну, нічого, невідомий кацапський солдате, відпочинь, наберися сил, бо вже скоро тебе чекає довга дорога додому в гарному новому блискучому чорному поліетиленовому пакеті.
Але ти поки не думай про це, не думай ні про що, як ти це вмієш, відпочивай. І я відпочину, бо завдяки тобі й твоїм друзям у мене ще дуже багато роботи попереду.
19.06.2024
Олександр Кореняко
Офіцер Збройних сил України.
До війни працював менеджером тендерного відділу
ТОВ «ФІРМА ЕРІДОН». Має власну справу
у сфері корпоративного страхування. Автор збірки
