— Юля, ти будеш маслини? — питаю я. Ми стоїмо поміж двох вітрин на маленькому клаптику підлоги. Я думаю, що б таке купити, аби з’їсти пізніше, не зараз.
— Ні, — каже Юля, — я їх не люблю, у нас вони несмачні, а от ті, що я їла в Греції, ото були смачні. Тому, якщо хочеш, купуй, але їстимеш їх сама.
— Дайте мені 100 грам каламати в оцей пластиковий судочок за 3 гривні, — кажу я. Бачу, як продавчиня відсипає 150 грам вишневих, жирненьких маслин, нічого їй не кажу, най буде, все одно я їх люблю.
— З вас 45 гривень.
Дістаю готівку з потаємної кишені куртки, десь з-поміж паспорта, прописки і двох банківських карток (моєї, на котрій нулі й чоловіка, на котрій весь сімейний бюджет).
— Ось, — кажу, — тримайте, дякую вам, до побачення.
Виходжу із сестрою з ларьочка на Сихові. В очі починає ліпити сонце. В одній руці важезна лямка сумки з покупками, яку несемо вдвох, в іншій — дві пари взуття із секонду. Кеди за 75 гривень у досить непоганому стані й ейрмакси за 350, білі. Я не знаю, як я буду носити білі кросівки у своєму селі, там же постійно купа пилу й мої ще місяць тому нові чорні Мартенси тепер сірі й побиті. Півтора місяця тому я про них мріяла й боготворила. Сьогодні я вдячна собі за те, що місяць тому одягнула саме їх, бо вони не промокають, не натирають, зручні, теплі, у них можна довго просидіти в бомбосховищі й не замерзнути.
Я не знаю, коли село біля Львова встигло стати моїм, пройшов же всього місяць.
— Юль, візьми оливку, — кажу я.
— Нуу, дообре, — каже Юля, — давай. Але й ти візьми одну.
— Не лізе, вибач.
— Та на, хоч однесеньку, — каже Юля, — хоч спробуй.
— Якщо я візьму хоч одну, мене знудить від напруги, — кажу я й дивлюся вперед.
Насправді мене нудить цілодобово вже третій день. Я знаю, що то довбана психосоматика, але не знаю, як допомогти собі, точніше знаю як, але це мрія, котра має здійснитись найближчим часом, мрія спільна для цілої нації.
Йде третій день, як я не чула його голосу. Третій день, як вони мали б почати рухатись. За два тижні я навчилась визначати за звуком з телефона, наскільки далеко й чим гатять і наскільки це для нього небезпечно. От зараз по мені впритул гатить невідомість. Я знаю, що медиків бережуть, я знаю, що медики — важливі мішені. Я знаю, що мушу молитись усім богам усіх релігій, хоч ні в одного не вірю. Я вірю в ЗСУ і вірю, що це закінчиться. Закінчиться якою ціною для кожного з нас?
Моніторю всі новини й намагаюсь визначити, де він за обстрілами, по завуальованих натяках, вишукую по щогодинних зводках, мапах подій, обривках фраз, почутих у рацію і знову молюсь.
Я прокручую в голові ті дні, коли на другому курсі універу щонеділі почала ходити на «військові тренування для цивільних» в Азов. Срані турнікети, джгути есмарха з минулого тисячоліття, оклюзивні наклейки, целокси, комбат гейзи.
Людина має максимум 40 секунд при критичній кровотечі щоби накласти собі турнікет, якщо лишити його довше ніж на 2 години без послаблення — найімовірніше зараження крові.
Якщо роздроблена нижня частина обличчя, робимо трахеостомію і вставляємо хоча б корпус від ручки, якщо нічого іншого немає.
Засипаємо рану «Целоксом», але пам’ятаємо, що він випікає навколо вдвічі більшу воронку, ніж зона ураження, що однаково краще, ніж померти.
Оглядаємо травмованого не в червоній зоні.
Мені жаль, що я хоч трішки усвідомлюю, ЩО там робиться й що зараз робить він.
— Боже, — каже Юля, — які смачні маслини! От такі я і їла в Греції.
— То що, — питаю, — піти ще купити, поки маршрутка не приїхала?
— Ну піди, купи, нехай досиплють до повного судочок.
Біжу через дорогу, забігаю в ларьок.
— Добрий день ще раз.
— А я ж казала, — говорить продавчиня, — що ви повернетесь. Вам ще маслин?
— Так, — я широко посміхаюсь і ледве стою на ногах, настільки мені зараз паршиво. — Будь ласка, наповніть судочок до кінця.
Вібрація телефону.
«Я поки живий, усе складно, але живий, кохаю тебе безмежно».
