Я завжди ношу із собою рюкзак. Спортивний рожевий рюкзак «Адіда» («с» я віддерла, коли переживала). Спочатку яскраво-рожевого, тепер вицвіло-рожевого кольору. Такого недоступного мені колись, і для людини не-хочу-щоб-мене-бачили такого нелогічного, але ай, пофіг, я-все-одно-себе-не-бачу-коли-йду.
Я беру спортивний рожевий рюкзак до будь-якого свого одягу.
Я беру його з платтям, що може літати від вітру.
Я беру його з джинсами, у які вскакую за хвилину до запізнення на роботу.
Я беру його із шортами, що врізаються мені в стегна, і від того в мене смужки на шкірі, і я думаю, що пора б уже не носити цих шортів, що врізаються мені в стегна.
Я беру його з улюбленими сорочками в смужку, яких не треба прасувати.
У спортивному рожевому рюкзаку завжди є гаманець, який подарувала моя найкраща подруга, ключі від будинку, з усіх сторін якого — дороги, тому я називаю його «мій острів», кілька цукерок-смоктульок (ціла жменя насправді), якийсь пісок і дуже потрібні (назавжди забуті) камінці, серветки (коли треба то нема), копійки, які я маю спробувати здати в автомат, але боюсь, якась книжка на випадок вільного часу або прикидання інтелігенткою, кілька ручок і блокнот, у який я маю записувати свої ідеї.
Так-так, просто на майданчику, де верещать діти; у черзі по каву, яку я маю замовити німецькою; на озері по щиколотки у воді, перевіряючи, яка вона захолодна; поки сиджу на лавці й думаю, що треба дістати блокнот і писати.
Я завжди ношу в рюкзаку купу речей.
І що дивовижно й тупо одночасно: що важчий рюкзак, то спокійніше я себе почуваю.
Значить, я беру на себе багато.
Значить, я несу все на собі.
Значить, я витривала.
Я удаю, що задоволена собою.
Я вмовляю себе, що щаслива.
Я змушую себе страждати.
Насправді я тупо несу постійно важкий рюкзак.
Це моя звичка. Я не можу інакше.
Докладаю туди другу книжку, знаючи, шо просто буду носити її із собою.
Докладаю туди підручник із німецької та зошит А4, бо треба, бляха, шарити, як сказати, що ти хочеш кави або твій син боїться вертатися в Україну через війну.
Докладаю туди пляшку води, бо вода — це життя, так ні разу не роблячи ковтка.
Докладаю туди кілька яблук, а краще банан! Він швидко буде гнити там і розмажеться своєю м’якоттю по блокноту й підручнику з німецької.
Мені буде не шкода підручника з німецької, мені його видали на курсах, за мої гроші, щоправда.
Мені не буде шкода зошита А4, там усе одно дохєра помилок, у яких я не шарю, просто виправила з відповідей.
Мені буде не шкода навіть гаманця, який мені подарувала найкраща подруга, бо вона може подарувати ще.
Мені буде не шкода смоктульок, які будуть усі тепер із банановим смаком.
Мені буде шкода тільки блокнот і ручку.
Бо це єдине, що важить у моєму житті зараз.
Можливо, тільки це й треба носити в моєму рюкзаку. Навіть коли я буду писати свою чергову нотатку в телефоні.
Тоді мій рожевий спортивний рюкзак, який я беру із собою до будь-якого одягу, буде про життя, а не про його очікування.
