А пам’ятаєш: за ніч нападав сніг,
І, у сніг провалюючись по коліна,
стежку в школу протоптували сотні ніг
дітлахів утраченого покоління.
Ну, не те, що втраченого без слідів,
та загубленого трохи у нетрях часу.
Їх учили вірити у святих вождів,
що вели до щастя – й завели у пастку.
Їм багато брехали шкільні вчителі –
не з підступним наміром, просто «так було треба».
Та картковий будиночок брехонь зотлів
І лишив їх беззахисними просто неба.
Просто голих, без даху згори, без броні,
наче равлик без мушлі на битій дорозі.
І повзли собі далі, примари смурні,
доки їм не траплялась змія чи бульдозер.
Хтось на себе примірював роль хижака,
утікаючи (так думав) від ролі жертви,
відцуравшися янгола, що тихенько гукав:
«Річ не в тім, щоб не зжерли, й не в тім, щоби зжерти…»
Час їх краще беріг від тюрми і суми,
аніж предків, та вони нарікали й тужили…
Втім, чого це кажу я «вони», а не «ми»?
Я протоптував змалку ту саму стежину.
В ту самісіньку школу, через той самий сніг
дріботів на світанку намистиною в вервиці,
а ночами ввижалось щось схоже на сни,
й калатало у грудях щось схоже на серце.
І топтав я стежину, і далі топчу,
роздивляючись шлях, приміряючи ролі…
І гукав мене янгол, й у відповідь чув:
«А його тут немає. У нього гастролі».
