Я стою на даху. Чи правильно на дасі. Та якось похуй. Я стою на даху і п’ю дешевий зелений чай. Чай, бо каву я не п’ю вже чотири дні. Не п’ю, бо не працює ніфіга, тільки спати од неї хочеться, тож хай буде чай.
Високо. Дуже гарно. Було б гарно, якби не русня і її йобані ракети. Я п’ю і дивлюся на московський міст. Опора моста — то орієнтир, я знаю на нього кут напрямку і відстань. Це може пригодитися. Поки не пригодилося. Це добре. Матіна Родь теж орієнтир. Якісь будинки теж орієнтири. Тільки осінь просто так. Їй начхати на ракети й мопеди й кількох дивних зелених людей плюс собака, плюс автомати, плюс кулемети, плюс каски-матраси-чайники-продукти-броніки на даху чи дасі, які роздивляються київські краєвиди й шукають рухому крапку. Я дуже надіюся, що ми її не знайдемо і все це нам не знадобиться.
Мабуть, це — інфантилізм, що би не значило це слово. Я стою і п’ю зелений чай. Внизу пролітає жовте листя. Це так дивно — дивитися, як падає жовте осіннє листя не знизу, а зверху, над деревами. Я горобець. Кумедний круглуватий горобець, що видерся на дах і сидить, і сидить, а чого сидить — бо по рації сказали якісь там слова.
Степанич дивиться на мене й хитро посміхається. Його сто разів поламаний ніс блищить на сонці. Степанич — браконьєр, хуліган і моторист. Був. Як я зміг знайти з ним спільну мову? Не знаю. Зміг та й зміг. Степанич мовчить. Ще мить — і він таки згадає, чим він мене хтів озадачити й таки озадачить. І я піду по доріжці до розташування, друкувати чергову інструкцію, чи список, чи рапорт. Я буду йти до розташування, дивитися знизу на те, як падають листочки й буду посміхатися.
Хай краще падають листочки.
