Вони знову пишуть про постріли.
«Ви це чули?» — питають однокласники кожного разу, як чують гучні вибухи чи стрілянину. Здається, це питання задають для того, щоб упевнитися, що ти не божевільний і не один це чуєш. І це не дивно, враховуючи, що разом зі звуком пострілів приходить повідомлення про посилання на уроки. Ця ситуація мене вже не дивує, не лякає. Я впадаю в поступову апатію, але досі якась із частин мене не може в це повірити. Якась частина мене каже, що це сон.
Заперечення. Ні, це не може бути так: людина живе, радіє життю, а потім помирає, хоча ось учора вона ще була жива.
Гнів. Як вони можуть казати щось про братський народ, допомогу і дружбу, коли стільки невинних жителів помирає? Вони нікого не жаліють, а потім ще сміють говорити щось про порятунок.
Торг. Я почну краще вчитися, буду частіше виходити надвір, тільки, будь ласка, най це все припиниться.
Депресія. У цих діях немає сенсу. У мені не має сенсу. Єдине, що я можу — це залишитись тут і чекати смерті. Згодом вона всіх наздоганяє, хочуть вони того, чи ні, хочу того я, чи ні.
Прийняття. Це відбувається й ніхто не був застережений від цього, зараз моє завдання — вижити. Що буде далі — нікому не відомо.
Кожен день я проживаю ці стадії. Звикаю до всього. Напружує лише тоді, коли я у родичів вдома. Мене саму не залишають, тим паче з молодшою сестрою, а до магазину треба. Тому вирішили віддавати мене родичам мого тата. Й ось чергова неділя, я сиджу на ліжку в маленькій кімнаті мого двоюрідного брата. Він грає з моєю сестрою. Йому 18, мені 13, а моїй сестрі 3. Нам чутно схвильовані розмови дорослих. Вони обговорюють, що робитимуть, якщо буде повітряна тривога.
— Бачу, ти нітрохи не хвилюєшся, — кажу я своєму братові.
— Мені немає чого хвилюватися. Речі я вже зібрав, — він показує на портфель у кутку кімнати. — Одягнусь, візьму малу і все. Бункер у нашому будинку ще доволі люкс, порівнюючи з тим, що був у мене в Університеті.
Пролунав звук сирени.
Ви це чули?
