УЛОВ

05 серпня, п’ятниця. Сьогодні в мене зустріч із Оленою, психологом. Для мене це дуже комфортний спеціаліст, вона за ЛГБТ, не засуджує, намагається допомогти, дає поради. Вона каже, що їй цікаво зі мною спілкуватись. Їй, здається, років 28, щось таке. Вона струнка, у неї об’ємне кучеряве чорне волосся, стиль одягу вільний: широкі штани курортного стилю, оверсайз футболки або топіки. Вона проводе в школі «Крок» ігри типу «Пройдисвіти». Хотіла провести монополію, але щось пішло не так. Після того, як у місті два рази влучила ракета на іграх я не була.

Колись якась інша жінка проводила мафію, на якій я хотіла бути, але подзвонила мати і сказала, що треба йти на гуманітарку.

— Саш, там гуманитарка 17 кг, ты думаешь я одна дотащу?

Дотащила б. Довго, нудно, з болем у спині, але б дотащила. Я уявляю, що потім би мені декілька місяців це пригадувалося. Я пішла. Я пішла не тому, що мені жаль маму і я хочу їй допомогти, а тому що треба, бо інакше буде гірше. Така собі безвихідь. Відмовити я не можу, бо мати вже домовилась, та і я не хочу, щоб 17 кг макарон і тушонки з тим пропадали. Треба йти.

Ми зайшли до заднього двору готелю «Турист». Асфальтований майданчик для машин, біля заднього входу на бетонній плитці стоять і сидять люди. Великий мужик у навушниках. За рогом повна жінка циганської зовнішності з двома молодими дівчатами.

— Кто последний? –– запитала мама.

Циганка обернулася:

— Ой, та там спросите, мы то уже стоим сколько пойми, а там от мужчина сидит.

Мама каже:

— Мужчина! Мужчина!

Чоловік виймає навушники:

— Я крайний, но за мной там ещё мужчина.

— Ой, та хорошо, если что мы за вами.

У матері дзвонить телефон, вона відходить до а-ля пустого острівця — бетонної плити навпроти, трішки нижче цієї, з перекинутою дерев’яною коробкою, у якій зазвичай перевозять фрукти або овочі, типу авокадо, бананів, така низька дерев’яна коробка. Мати сідає з кимось розмовляє по телефону. Я сідаю на плиту біля входу. Я витягуюся на цій плиті й веду себе, як дитина з гіперактивністю. На мені чорна величезна чоловіча футболка, яку мама планувала відправити своєму чоловіку в окупацію, але потім віддала мені. Потім ще одну, а більше не купувала. Немає сенсу. Жити. Треба зараз.

Я б поставила собі СДВГ, бо тоді не могла сконцентрувати увагу й вела себе, як п’ятирічна:посміхалася всьому. З питаннями озиралася навкруги й дивилася на людей. Ось проходе якійсьчоловік із коробками, я сідаю біля краю. Мати повертається. Я вию. У прямому сенсі. Не прям, щоби голосно, але вию.

— Ауууууу! — як собака.

Мати дивиться на мене, цокає й мотає головою. Я повторюю:

— Ауууууу! — голосніше.

Мати робить нарцисичний вигляд, що нічого не відбувається.

— Хватит, — каже вона, дивлячись в даль

Я зітхаю й відкидуюсь на бетон. Небо наді мною блакитне, хмари білі з невеличким відтінком сірого. Я розпрямляю грудну клітку, вип’ячую ребра й таз. Чоловік у навушниках дивиться на мене. Мені всеодно. Я встаю. Хмари вдалині сірі з чорним, десь там небо затуманене. Я повертаюсь до плити, стаю в планку, спираючись на плиту, й починаю відтискання.

— 20…, — я гучно роблю «ху!» і припиняю.

Мати цокає. Йде якийсь чоловік. Його ноги в ранах від висипання. Враження, що його пожирало щось зсередини. Він, схоже, у минулому наркоман. Я кажу мамі:

— Дивись, мужик у кутку ссить!

— Санька

Я дивно посміхаюсь і знов відкидуюсь. Посмішка сповзає.

Мені знов погано. Знов антидепресанти забирають сили. Знов я хочу, щоби цей сон скінчився. Я вже перепробувала стільки станів і кожен жахливий по своєму. І ніколи я не була щаслива. Певно, ніфіга не в діагнозах справа й не в станах, я просто шукаю виправдання, але поки що це не усвідомила. Я вірю, що коли з’їду від матері, буде краще. Я стану щасливою, зможу взятися за своє життя, усе буде ультро-мега-гладко і я на ізі вирішу всі свої проблеми й не буду страждати. Типу, усе погано тільки зараз.

А може й буде погано все життя. Чи є тоді сенс жити? Не знаю. Певно, для галочки, треба, щоби я могла видихнути, відкинутися на ліжко й така: «Да, ось галочка «Саня змогла» поставлена». Певно для цього. Певно.

Я не знаю, чи буде в моєму житті любов. Я не розумію, як це стається. Як ЗІ МНОЮ може хто-небудь бути. Це ж — Я! Я ж завжди сама. Не хочу, щоби хтось порушував мій світ.

Я почала задумуватися про це, коли помітила, що Іра в мене закохується. Так, назову її Іра. Як з’ясувалося, це правда, вона закохалася, але я думаю, це ненадовго. Іра — дівчина з психлікарні. Їй 16, хоча виглядає вона молодше за мене. Я не маю до неї почуттів, тому що я бачу її, як дитину. І я видихнула, бо в мене ОКР, нав’язливі думки про те, що я опинюся ман’ячкою, педофілкою, зоофілкою, гвалтівницею, і мені стало краще, що через те, що Іра виглядає, як дитина, а я до неї нічого не відчуваю. Але я тільки раз видихнула, бо нав’язливі думки лишилися зі мною.

Ще, у дурці, так ласкаво блін, була Альбіна. Їй 11, але за зрістом вона вища за мене. У неї довге світло-руде волосся. Вона малювала тварин. А опинилася тут… Стрес після педофілу. Вони з подружкою пішли до педофіла, бо той дав їм 500 гривень за те, аби вони дивилися, як він мастурбує. Треш.

Ще там була Даша. Даші 13. Вона повна, у неї були вуса й моноброви. Вона часто плакала в ігровій, ні з ким не спілкувалася. Коли ми виходили на прогулянку, то нас зачиняли за ґратами на майданчику й ми гуляли. Наш краєвид виходив на вікна, де милися дорослі чоловіки. Наш корпус був на першому поверсі, а на другому поверсі лежали військові чоловіки з неврозом. Даша махала їм рукою й відсилала поцілунки. Їй 13, нагадую. Взагалі-то, вона тут понад місяць, як і Максим із психопатією. Даша торгувала собою на трасі. До речі, я колись із Миколаївки ходила цією дорогою в центр, а її не бачила. Може вона вже була в лікарні, а там, хто його зна. Для мене це так не з цього світу. Хоча, це і є цей світ, у якому 13 річна дівчина продає себе на трасі.

Ще була Богдана, їй 11, вона більша за мене зростом і статурою. Якщо Альбіна була худа, то Богдана повніша. У Богдани колись була булімія, вона хотіла схуднути. У Богдани немає батьків, її виховує бабуся, яку хотіли позбавити батьківських прав. Як з’ясувалося, маму Богдани позбавили батьківських прав саме, коли Богдана лежала в лікарні.

Богдана лежить тут втретє. У неї ще роздвоєння особистості, але на спілкування це майже ніяк не впливає. Вона може бути або «я хочу спати», або «мне скучно, давайте поговорим».

Спочатку конект не дуже йшов, але потім ми здружилися. Я, Іра, Богдана, бо Альбіну забрали першою. На другому тижні я очікувала, що матір сумуватиме за мною, але, судячи з телефонних дзвінків, я відчула, що ні, ніхуя. Вона якомога скоріше закінчувала розмову й це зважаючи на те, що телефонувати батькам можно було лише з 18-ї до 20-ї. Невже я таки права й матір прикидається й насправді вона нарцис?

Я в дурці ходила як овоч, не рухалася майже, мізки не працювали. Я дивуюся, як я не вирубилась. Я відчувала себе жахливо, у мене була єдина місія — вижити. Яна Олегівна, психіатр, напхала мене пігулками, а коли я казала, що мені досі погано, вона відповідала: «Звикнеш». Нє-нє. Я не ликом шита. Тому, поки всі пили пігулки, я пила тільки антидепресанти. Після першогоприймання всіх ліків я майже не дихала, ніздрі висохли і я мусила терпіти до сну та не спати, а мене сильно вирубало.

Так, лише на антидепресантах, я прожила три дні. А потім мене забрала матір на вихідні і я їй зізналася. А потім про це дізналися в дурці й пігулки мені почали кришити. Вони, певно, відчували себе переможцями, бо дізналися, а я думаю, що могла б і далі проворачувати свою схему, якби не зізналася.

Я пам’ятаю, як у понеділок, коли мені потрібно було пережити ще один  тиждень, повна медсестра з задоволеним виглядом дістала порошок, це були перетерті мої пігулки.

— І не будешь знать, что надо пить, а что не надо!

Вона сжала мою щелепу, аби подивитись, чи випила я порошок. Я не відчувала провини або сорому. Вона не принизила мене, хоча й намагалась. Із життя я зрозуміла, що лише моя матір і я сама можу себе принижувати.

Кожен день — це просто випробування, щоби було ближче до кінця тижня. Хоча, чого дивуватися, я все життя терплю, а тут раз день пережити, два день пережити. Я ще й жодного разу не заплакала. В Іри шизоїдний розлад, який мені мали поставити, але мати миловидно протянула 500 гривень і тим самим шизоїдного розладу в мене вже нема.

— Та какая в тебя шизофрения, только деньги тянут…

Опущу, що шизоїдний розлад це не шизофренія.

Пізніше в нашу «дрімтім» додалися Настя, 17 років і Віка, 13 років. Настя втікла з дому вдруге, у дурку потрапила вперше. Віка з анорексією, у лікарні вдруге.

З часом мені ставало там комфортніше, але є але. Я хотіла додому, бо цей режим мене бісив. Треба проситися в туалет, щоби вийти з ігрової, сидіти й дивитися «Сліпу» або мультфільми, які кожен день одні й ті самі. Богдана каже, що в попередній раз вона тут лежала і все було те саме. Тут усі чимось забиті зсередини.

Я не скажу, що «я зрозуміла, що мої проблеми неважливі. Я скажу — я не одна, як завжди вважала. Ще є хтось зі схожими загонами, а ще є ті, хто вийшли й може, змогли жити, а не виживати.

Черга. Чоловік, що щойно прийшов, сів на острівець, місце матері. Дістав гармошку й почав грати. Секунд п’ять. Потім склав назад і закурив. Матір теж відішла й закурила. Черга просувається. Потім приїхали люди, які, як виявилося, займали чергу раніше й черга збільшилася. Матір із цим мужиком возмущаються:

— Не, ну раз стоите, там и стойте, в очереди, чтоб люди понимали, что и куда, — сказала матір і знов затянулась.

— Ага, а то щас ещё поприходят, — сказав мужик. — Не, всё, я больше не пропущу! Как хотите ребят!

Вагітну жінку він пропустив, звичайно, а інші чекали. Потім я піддалася цікавості, вдихнула сміливості та запитала:

— Ви професійно на гармошці граєте чи самоучка?

— Самоучка. На гитаре пробовал, не вышло, вот и ищу свой инструмент.

Ми вже стоїмо в кладовці біля столу реєстрації, чекаємо нашої черги.

–О, — кажу я, — я на гітарі теж граю.

— Професійно чи…

— Самоучка.

Я намагаюся розмовляти з цим мужиком на рівні, аби він мене «заповажав». Він такий на чілі: то посвистує, то щось наспівує. Він нагадує мені мене до війни.

Я була впевнена, рішуча, йшла наперекір суспільству. Вільна й жила для себе. Але у світі є але.Але — переломний момент, війна, відміна «Когнуму» та добрий вечір у хату. Я молодець, що вижила, перетерпіла це все, бо ніхто, крім мене самої не знає й не знатиме, як мені тяжко. Прикольний мужик.

Черга дійшла до нас:

— А це? — питає мати мужик.

— Донька.

— Скільки років?

— 13.

Усе, мене здали. Відкрили душу й більш в очах цього лівого мужика я не буду вільною і крутою.Певно, жарт, але в кожному жарті є доля правди. У всьому вона є, навіть, коли її тяжко розгледіти. А далі матір у шоці, побачила 15 кг рису і два величезних пакети з макаронами й вирішила, щовикличе таксі.

— Вот это улов мы с тобой поймали. Не зря мать тебя от игры отвлекла, а?!

— До свидания, — каже нам мужик із гармошкою.

— До свидания, — каже матір російською і я українською.

Ілюстрація: Мариан Барабанова