Фуууууух, які ж тяжкі цигарки з того «Лідла».
— Оль, слухай, а який твій ідеальний день?
Церква дихає на нас через туман своєю протестантською серйозністю, а ми стоїмо навпроти неї та куримо, і у свої двадцять сім, у порівнянні з нею, ми ще дуже молоді та недосвідчені. Кінчики пальців посмерджують уже «Мальборо Сільвер». Усього по п’ятій годині вечора, але мама б сказала: «А темно, як у сраці». Ліхтарі вздовж вулиці затишно підсвічують церковний дворик і нас самих. Оля та я так далеко від дому, загублені та замерзлі, закутані в жахливі сірі в’язані шарфи з фломаркта (блошиного ринку), з «Мальборо», але без надій, стоїмо, споглядаєм неоготику. На землі між нами лежить і блищить монета, підняли б, але то не євро, злотий. На холєру він нам тут, у Німеччині.
— Ну, певне, коли я буду мати час і на почитати, і на каву в пекарні попити, і на масаж сходити, то це був би мій ідеальний день, а що таке, чого питаєш?
— Та так, просто цікаво стало, що там у твоїй голові про ідеали.
— А я думала, може, хочеш мені сертифікат на масаж подарувати, ха-ха, прикол.
— Ага, за п’ятсот євро соціальних грошей на місяць отримаєш від мене гірлянду з «Юска» за три дев’яносто дев’ять на Різдво.
— Краще тоді вже пачку цигарок.
Неоготична церква є нашим місцем здибанки, де п’єм каву та курим навпроти неї, уже півтора року. Піздєц, півтора року біженці, ссссука. Біженці. Ми — біженці, це взагалі як? Ненавиджу це слово! Біженці — ніби, ті які кудись постійно біжать, тікають, женуться, когось женуть чи їх женуть. Крути, як хочеш, сенс один, не так ми уявляли нашу соковиту молодість.
Цей грудень щось холодний і ще більше сірий, ніж того року, та зовсім не приязний.
— Алін, а ти ж казала, що ти вже кинула курити, що тобі тут палити дуже дорого.
— Ага, кинула, бичком об стіну, не можу злізти з цієї холєри, чекаю, поки якась гуриня запустить марафон із боротьби з залежностями.
— А таке є?
— А чого зараз тільки немає.
Наше німецьке село опускає вже ролети та дістає пиво з холодильника, бо більшість уже вдома, мають файерабенд (кінець робочого дня) та заслужили на спокій, абендброт (вечерю) і новини. По домівках не хотілося, хотілося ще померзнути, посперечатись, позгадувати, як було, пожалітись, як уже не буде.
— Оль, що там твій німець?
— Бля, не питай.
— Що сі стало, фройндін (подруго)?
— У нього більше дітей, ніж я думала.
— Це скільки, п’ятеро? Що, такий «бугай-осємєнітєль»?
— Та нє, двоє замість одного.
— А як так? Ти звідки знаєш?
— Ну, як-як? Гуглила його, там, по ходу, і жінка, і весь соцпакет.
— Бляяяяя, може, ще по одній курнем — і по конях?
Ми вирішили, що Олю хтось зурочив на амурні дєла. Після її бурних кохань-зітхань на Батьківщині, на чужині траплялися самі жонатики й усі зі слабкою ерекцією. Оля була впевнена: поробили дєвки сільські, заздрили, скатіни.
— Алін, а як твій тіндер? Щось толкове водиться?
— Ага, два місяці переписки з одним про високе й тонке, про Моне та Клімта закінчились неждано-негадано. Не витримав, бідося: прокидаюся — у месенджері відео, і ще так бачу, якось багато мегабайтів, довго грузиться. Відкриваю — ітіть його: дроче, як востаннє, і кінчає прям на камеру телефона. Йой, думаю, ці іноземці… понять і простіть: простіть можна, понять нєльзя. Та в блок його, я думала, він інтілігєнт, про планети розказував, про космос.
— Нічьо, нічьо, ще буде в тебе інтілігєнт, будеш із ним свої закони фізики виводити, ти ж у нас мозок, і тобі мозковитий хлопак потрібен.
— Оль, а що там нового з дому? Щось новеньке знаєш?
— Тільки недобре.
— А мать, ну, ще по одній — і розказуй те недобре.
— Вадимівну пам’ятаєш?
— Ну, виховательку нашу? З району?
— Так. Померла.
— Чого???
— Ну, чого-чого? Що, не знаєш наших жінок? Це нємки тут, як по святу воду по лікарнях, всякі перевірки, профілактики, аналізи, контроль, переконтроль. А наші жінки тягнуть до останнього, поки півень в дупу не клюне. Ну, і тут той самий случай.
— То що сі стало?
— Ну, що-що? Дзвоне оно місяць тому до моєї сістріци, ти ж знаєш, до неї дзвонять, як уже зовсім щось там по гінекології квакає чи аналізи треба. Так Вадимівна була вихователькою сестри малого, теж її добре знала. Каже сістріца, приходить Вадимівна, а в неї геть око засіпалось, думала, вагітна, живіт — як третій місяць, каже: «Вадимівна, ви як, ви шо?». А то пухлина так роздулась, як м’яч. Завєдующа всіх на стрьом, ну бо ж по знакомству, все ж понімаєш. Завєдующа Вадимівну питає: «А ви коли в гінеколога востаннє були? Чого ж так тягнули?». А Вадимівна що, очі опустила, плаче.
— Капєц, та ну його, і що?
— Ну, що-що? Ну, матку сказали видаляти, а там щось не по плану пішло, я вже деталей не питала. Ну, он хоронили минулого тижня нашу Вадимівну.
— Як так, як так?
— Ну, нема культури профілактики, пішла б раніше — помітили б раніше, а так, як у нас… Жінки, як коні: пашем, болить — переболить, що, по наших мамах не знаєш.
— Щось ти мене сьогодні зовсім не розрадила.
— Ну, я тобі що, клоун, тебе розраджувати?
— І то правда.
— Я тобі он теж щось можу розказати.
— Жгі.
— Пам’ятаєш штучне в нас в селі, біля бабці.
— Ну, так, пам’ятаю, там у мене травма дитинства з цим пов’язана.
— Яка ще травма?
— Ну, ми з батьком часто там на лавці сиділи, а баби корів вели на штучне. А корови вигинаються, стогнуть, казяться, а їх тягнуть на те штучне осємєнєніє, а я до батька: «Тату, а що з корівкою, вона захворіла?». А він: «Ага захворіла — бика хоче. Он зараз получе, на штучне ведуть». Так мені тих корівок було завжди шкода.— Так от, уже не буде штучного біля баби. Люди повимирали, корів уже майже немає, уже нема кого запліднювати, осємєняти на селі — ні корів, ні бабів. То Надька написала звільнення, казала, поїде в Польщу, на завод якийсь. Баба плакала, бо як Надька з тими коровами приходила, було хоч із ким поговорити, а то й цього вже не буде.
Я йду додому, згадуючи, плентаючись на автоматі, у місце, яке слугувало мені домом. Де тепло, бюджетно, затишно, на підлозі валяються книжки з німецької та коврик для йоги. Мене там ніхто не чекає, тільки ноут і тіндер. У голові безлад: штучне, корови, тіндер, бики, німці, знову корови, ранішнє відео, яке хочеться розбачити. Подумала, що я, як та корова: як її водили на штучне, так я водила себе на тіндер, теж штучний. Бо як казав тато: «Бика просто хоче».
Ілюстрація: Мариан Барабанова
Comentarios