— Знаєш, котику, мені цього року вже якось особливо хочеться новорічних свят, — кажу дружині. 2024 рік, початок грудня. Ми повільно долаємо шлях додому через нескінченні, густі, як старе павутиння, затори. Вони тягнуться довжелезними хвилями вечірнього Києва, мого улюбленого міста, оспіваного в легендах, омитого дощами століть. Навіть у цих нескінченних заторах воно залишається прекрасним — з мерехтінням ліхтарів, ніби зірок, що спускаються до самого асфальту, обіцяючи теплоту та світло попереду.
Так, із самого малечку, скільки себе пам’ятаю, я безмежно люблю Різдво та Новий рік.
Коли в будинку, осяяному теплим домашнім затишком, красується розкішна, ошатна свіжозрубана ялинка, яка ще пахне зимовим лісом, серце мимоволі наповнюється радістю. Цю ялинку ми з татом привезли на стареньких санчатах, що бачили не одну зиму: з тією самою тріснутою дощечкою посередині та вигорілою фарбою, що давно зблякла, але ніби зберегла в собі дух наших пригод. Ті санчата — свідки дитячих звитяг, мовчазні супутники, що допомагали нам скорити десятки уявних Еверестів і Монбланів, підкорювати пагорби, на яких наше дитинство залишило свої сліди.
Коли на екрані старенького рідного телевізора — того самого, що пам’ятає шумливі сімейні вечори, і на якому не можна було довго грати в приставку, бо посадиш кінескоп, показують усі частини «Сам удома», — найвеличнішого, найкасовішого, найкультовішого фільму всіх тридцяти шести нових років мого життя.
Коли на вікнах, мов ті яскраві зіроньки, що сяють на безкрайньому небі, оживають різнокольорові гірлянди, їхнє мерехтіння ніби розповідає власну казкову історію. Вони то переливаються ніжними барвами, то, неначе грайливі духи Різдва, усміхаються лагідними промінчиками, то жартівливо підморгують своїми теплими вогниками, наповнюючи простір довкола тихою магією зимової ночі.
Коли на весь будинок розливається такий знайомий, такий неповторний аромат мандаринів, навіваючи тобі якесь млосне тепло всередині, ніби ці жовтогарячі плоди — не просто фрукти, а справжні посланці літа, які завітали в цей морозний святковий день звідкілясь здалеку, з теплих країв, щоб принести шматочок сонця, тепла та яскравої безтурботності посеред зимової казки.
Коли на святковому столі урочисто з’являється Його Величність олів’є, цей одвічний імператор новорічних салатів, володар майонезного трону, який 31 грудня неодмінно має порадувати своєю присутністю всіх сповнених самоповаги господарів. Звісно, який же монарх без свити? Тому слідом за олів’є з урочистим блиском слідують бутерброди з червоною ікрою та шпротами. Ну і замикає цю пишну процесію, певна річ, найдешевше шампанське — «Те-яке-не-можна-називати» у наш час декомунізації та дерусифікації.
А це сповнене хвилювання, таке по-доброму бентежне очікування на розпакування подарунків, коли думки, немов ті боліди «Формули-1», проносяться в голові зі скаженою швидкістю, випереджаючи одна одну на кожному повороті. «Може, “лего”, чи, можливо, “трансформер”, чи, оце було б взагалі круто, “денді”»! І як же щиро, по-справжньому, так, немов би цілий Всесвіт тієї миті всміхався нам, ми раділи, коли наші здогадки, наші найзаповітніші дитячі мрії, що ми плекали місяцями, таки справджувалися! Ото було щастя! То був найкращий день у році, а може, й у цілому житті, такому веселому та безтурботному! Як же зараз, дорослий, я за всім цим сумую.
— Мабуть, це тому, що минулого року в тебе не було відчуття свята, відчуття різдвяного дива, ось ти й заскучав за цим, — відповідає дружина.
Я мовчки згадую минулий рік. Донецька область, ліс, вогкий і напівтемний бліндаж, дощ, сніг, болото, грязюка по коліна, міномети, арта, скиди, FPV, гради, лінія фронту, побратими, трьохсоті, двохсоті, виходи, виїзди, вилазки — і все знову, по колу, без пауз, нонстоп, як якийсь клятий нескінченний калейдоскоп пекла — пекла, що зірвалося з глибин і перенесло свою розгнівану лють на землю, на Схід нашої України. Це пекло не міфічне, не далеке, а жорстоко реальне. Воно стискає своїми гарячими кігтями кожен клаптик нашої землі, кожне серце, яке відчуває його палюче дихання.
— Ну чому ж це? — кажу я та невесело всміхаюся. — Певні атрибути свята в нас все ж таки були.
Ялинка була? Була. Щоправда, намальована на стіні бліндажа маркером, але ж була. Новорічні прикраси були? Були. З гільз, гранат, шевронів, але ж були.
А який новорічний стіл був! І гаряча солянка, і «Кока-кола», і навіть те олів’є! Як то кажуть, по-багатому! Комбат навіть на нуль хлопцям машину зі смаколиками та подарунками відправив. Шкода, не судилося, не доїхала, накрили її по дорозі FPV-шками, слава богу, що всі живі лишилися.
— Нікуди не хочу йти цього року. І не хочу, щоб до нас хтось приходив, будемо тільки вдвох Новий рік зустрічати… — тихо продовжую розмову з дружиною. — Наробимо олів’є, бутербродів з ікрою, наллємо шампанського — і під бій курантів загадаємо одне-єдине бажання на двох. Та ні, що там на двох, єдине бажання на всю Україну.
Олександр Кореняко Офіцер Збройних сил України. До війни працював менеджером тендерного відділу ТОВ «ФІРМА ЕРІДОН». Має власну справу у сфері корпоративного страхування. Автор текстів збірки «МАЛЕНЬКИЙ ЖОВТИЙ ЕКСКАВАТОР»
Comments