Но́ски. Так саме но́ски. Не носки́ та не шкарпетки. Так каже бабуся, у якої ми тимчасово, а може й ні, живемо.
У цьому домі дуже добре. Особливо дуже добрі люди. Кожна людина тут особлива. Кожна людина. Кожна прагне допомогти. З нас не беруть гроші. Ні за оренду житла, ні за те, що ми зливаємо чужу воду, користуємося вайфаєм, витрачаємо електроенергію.
Нас розуміють.
Але водночас і ні. Щоби зрозуміти, через це треба пройти. Тому я не хочу, аби нас хтось розумів. Хочу, аби ніхто не розумів. Ні мої батьки, ні родичі, ні мої однокласники. Ні будь-яка інша людина в цьому світі. Хочеться, щоби цей досвід, ці події лишилися десь далеко. І цей страх. Я хочу, аби цей страх теж лишився десь далеко.
Я боялася, ще за тиждень до початку. Мене трясло лише від однієї думки про війну. Зараз я не розумію, чого я так сильно боялася. Усе не так страшно, як могло би бути. Але достатньо жахливо, щоби намагатися втекти. Просто забути.
І я тікаю. Кожен день. Я не слухаю новини. Я не гортаю телеграм канали. Я все ще боюся. Боюся того, що чую. Того, що бачу. Того, що можу почути. Того, що можу побачити. Я боюся самого розуміння того, що відбувається. Правда, не так сильно, як тиждень тому, і як у перший день.
У новому домі добре. Тихо так, спокійно. Не чути вибухів. Я повернулася до колишнього життя. Я забуваю про те, що гинуть люди. Кожен день наші солдати вимушені вбивати. Кожен день хтось гине під завалами від викинутої з повітря бомби. Кожен день хтось буквально живе в підвалі. А я просто забулася. Я сиджу. Я сміюся. Я щаслива. У мене все добре. Усе погано в когось іншого, але точно не в мене. І це жахливо. Я теж могла би захищати країну. Але мені лише п’ятнадцять. Я — дитина. Усе ще дитина. Дитина, що не страждає. У мене все добре, але не в інших. Я могла би взяти до рук зброю. Але хто дасть дитині автомата? Хто дозволить вбивати? Ніхто. Я безсила. Я можу лише посміхатися й радіти, що в мене все добре.
Ілюстрація: Мариан Барабанова
Comments