Моя передмова:
Я шукаю в творчості усеєдність. У поезії Іздрика вона є, можливо, поза бажанням автора або й усупереч йому. Вона міститься в самій структурі вірша, в усіх перегуках, консонансах, дисонансах, алітераціях і т.ін. Рима — лише верхівка айсберга.
У широкому сенсі в хорошому вірші римується (тобто, перегукується — або збігами, або контрастами) все з усім. І в поезії Іздрика це є, навіть коли він говорить про драму розділення — наприклад, у трагічному коханні. У прозі ж — навпаки. З одного боку, він розширяє межі свого «я» найрізноманітнішими чудернацькими способами. Зокрема, він використовує плутанину, свідоме змішання 1-ї, 2-ї й третьої осіб: я (вона) чи він (я). Також серед прийомів — перевтілення автора у своїх персонажів та ін. Але нагромадження цих прийомів веде не до єдности, а до фрагментованости.
Немовби творча душа кричить: караул, я відчуваю, що мене багато, що я в усьому, але я не можу знайти єдности, і від цього панікую, і намагаюся ховати цю паніку, то за якимись ультраавангардистськими прийомами, то за матюками, то за натуралізмом і брутальністю (в прозі Іздрика багато еротики, і вона переважно брутальна).
Моя асоціація з цією прозою така: один з найгірших досвідів, які я пережив у житті, був, коли мені під час медичної процедури вкололи для наркозу речовину, яка викликає важкі галюцинації. Я відчував розщеплення свого «я» і довго не міг зібрати його докупи. Жахливе відчуття. У прозі Іздрика я бачу відлуння таких само галюцинацій.
Червона шапочка а ля Іздрик
У те літо ми кохалися так, що втрачали кордони своїх «я», розчиняючись спершу одне в одному, а потім двоє разом — у хвойному повітрі містечкового курорту на березі гірського озера, куди втекли на ціле літо від нав’язливого великого міста, що прагнуло накинути нам на шию аркан із надокучливих «він, вона, воно», немовби заповнюючи вакуум, де колись були наші «я». Але втрата «я» була надто солодкою, щоб дозволяти випадковим міським сутностям заповнювати собою цю омріяну порожнечу.
Тому ми віддалися принадам і небезпекам зеленого туризму в приватній оселі баби Галі, що пекла чудові пиріжки з афинами, і стали обережно розширювати кордони нашої самовтрати. Спершу, несміливо, ніби намацуючи стежку в лісі, що починався відразу за порогом бабигалиної хати, ми втратили наші особи, потім — рід, число, а тоді вже, як увійшли в смак, стали втрачати відмінки, часи, порівняльні ступені й інші ознаки, див. Глазова О.П., Українська мова. 5 кл.: підруч. для закладів загальної середньої освіти. Вид. 2-ге, доопр. К.: Видавничий дім «Освіта», 2018. 240 с.: іл. Бо самовтрачене «я» може легко виявитися (у короткі миті знову-знаходження, перед тим, як поринути в наступний виток знову-загублености) прикметником, прислівником, іменником, числівником, дієсловом, дієприкметником, дієприслівником, дієіменником, дієчислівником, дієдієсловом, ходімо до озера, трясця його матері, бо сонце голову напікає так, що не можу, а там як пірнеш, то хоч трохи освіжишся. А коли вже будь-яка дія задовбає, можна стати сполучником, прийменником, часткою, вигуком, модальником або станівником. Мені (нам) особливо подобалися ці останні, бо до них не можна поставити запитань. Це дуже зручно, коли ти (я) вже готовий розчинитися в ній (мені), а на тебе раптом суне воно (він, вона), що невідь звідки взялося на твоєму (моєму) озері, і з таким виглядом, наче все людство йому (їй) щось винне, питає, навіть не привітавшись: «Слишь, а ґдє тут туалет?». А ніде, бляха-муха! Бо я — прийменник, модальник і станівник в одній особі, і до мене не можна ставити запитань. Тож шукай свій туалет сам (сама, само).
Я називав її Ч.Ш. через червону купальну шапочку, що впадала в око навіть серед пістрявого натовпу усіх цих А.Б., В.Г., Ґ.Д., Е.Є. та іншої курортної шушари. Ця шапочка збуджувала мене, і я починав уявляти, як пірнаю за нею в холодну гладь озера, притискаю до буйка й ми починаємо кохатися просто у воді, на виду у всієї цієї абеткової камарильї.
Неправильно вжите слово: камарилья — це група можновладців, що плете інтриги. Можновладців серед тієї відпочивальної мішпухи, здається, не було, тож замість «камарилья» доречніше було сказати — юрма, юрба, галайстра, зборище, стовпище, збіговище, зборисько, стовписько, збіговисько. Тиснява, ватага, банда. Не хочу банду, геть, геть, порятуй мене, Червона Шапочко. А вона (вона) мені (мені): – Чокнувся, шалений? Чи шо? Чекай, ша! Не можу я тебе врятувати, бо, по-перше, я — це ти, а ти — це я, і як сам себе не врятуєш, ніхто тебе не врятує. А по-друге, вони — це теж ти, так-так, ти, навіть ота трійця п’яничок — Х.Ц., Щ.Ь. та Ю.Я. Тож нема чого кліпати своїми жовтими очиськами й клацати своїми великими зубами, краще тікаймо в хату, там хоча й мурахи, та хоч якесь усамітнення, і в ліжку зручніше цим займатися, ніж у воді у всіх на виду.
Вона називала мене С.В. й жартувала, що в кожної Червоної Шапочки має бути свій Сірий Вовк. Прикол у тому, що мене справді ще в школі пацани звали «Сірий». Скорочення таке від «Сергій». Якщо по-батькові, як за паспортом, то Сергій Вацлавович, але ясно, що цього ніхто при тверезому розумі не вимовить, та воно й не треба, бо, по-перше, звідки візьметься тверезий розум на курорті? А, по-друге, моє «я», як я вже сказав, з нею легко втрачалося, а значить, не потребувало ані імені, ані по-батькові. А потім воно взагалі могло знаходитися (не перебувати, а саме знаходитися, це різні речі) в будь-кому. Тож якийсь жовтолиций Сунь Винь, що вантажить ящики з контрабандними мисливськими рушницями на корабель під прапором Ліберії в шанхайському порту, міг виявитися мною не меншою мірою, аніж отой неголений чувак з бодуна, якого я щоранку із здивуванням бачив у потрісканому дзеркалі над раковиною вбиральні бабигалиного гостьового будиночка.
Ба більше, загублене «я» часом знаходилося не лише в комусь, але і в чомусь, часто геть недоречному, і я відчував себе, наприклад, спальним вагоном, в якому ми їхали сюди, бо не хотіли втрачати навіть однієї ночі кохання, а кохатися в спальному вагоні, поки ми ще геть не розчинилися в усьому й усіх, все-таки приємніше, ніж у плацкартному чи навіть купейному, під задушливі запахи туалету й перегарне хропіння сусіда на верхній полиці, дарма, що він нічого не бачить у своєму п′яному сні, все одно якось не комільфо.
Побувши спальним вагоном, я знову поринав у самозагублення, а виринувши з нього наступного разу, виявлявся страхітливим вампіром, сичанням вепра або сардонічним вигуком «Сам винен!».
— Слухай, так довго тривати не може, — одного ранку сказала ти (я) мені (тобі). — Треба з цим щось робити.
Ото бувають слова, що спрацьовують, як ключик від ящика Пандори. Ну там, «Сезам, одчинись», або «Carthago delenda est», або «Ave, Caesar, morituri te salutant». Наче звичайна фраза, а сказав її, і — клац! — запобіжник знято, рушниця стріляє, і життя вже не буде таким, як раніше. Або просто вже не буде. Отак і тут. Як вона (я) це сказала, то я (я) відразу зрозумів, що все, кінець, і краще не намагатися відтягнути неминуче. Пішов на чорний ринок, купив у мене контрафактну китайську рушницю, покликав мене з собою (ну, як фахівця-мисливця, бо краще, коли все роблять професіонали), прийшли ми всі разом — я, я і я, тобто я, рушниця й мисливець, до будинку – а там я якраз збиралась бабигалині пиріжки з афинами віднести її старенькій мамці: баба Галя попросила, бо сама на базар мала йти торгувати.
— Похід з пиріжками скасовується, — кажу я (я) мені (їй), знімай сережки і що в тебе ще металевого є, я тебе зараз їсти буду. Я (вона) не пручалася, знала, що такий ритуал. Ну, проковтнув я (я) мене (її), а тоді я (мисливець) по мені (мені) — пух! Я відкинув копита, а я мала вискочити з бабигалиними пиріжками ціла й неушкоджена з вовчого живота, але щось пішло не так. Я, як вистрілив, розтяв вовкові живіт, а там нікого, тільки книжка товстенна: «Номінація. Уся проза Іздрика». Мабуть, ми всі в ній розчинилися, а назад матеріалізуватися вже не виходить. Ну, добре, хоч щось залишилося, хай люди читають.
Ілюстрація: Мариан Барабанова
Comments