Авторка, про яку йдеться, власним прикладом довела: звичайній людині з роботою та родиною стати успішним письменником в Україні — абсолютно реально. Письменниця Анна Хома має п'ять виданих книжок і публікації своєї прози у збірках. Її твори вже здобули багато нагород, серед яких, наприклад «Коронація слова». Саме Анна надихає своїм прикладом усіх студентів «Методу» надсилати свої роботи, а не ховати їх у шухляді.
Але щоб йти цим шляхом довелося шукати час на тексти зранку та пізно ввечері й хоч по 15 хвилин протягом дня.
Анна Хома — медичний працівник, психолог, письменниця.
Анна вважає, що основна мета у житті — знайти шлях до себе, зрозуміти своє призначення і навчитися жити в злагоді із собою. Якщо це можливо, звісно.
Коли Ви почали займатися письменницькою творчістю? Що саме надихнуло Вас почати писати?
Перший вірш я написала у першому класі. Найулюбленішим заняттям у школі були твори на вільну тему. Скільки себе пам’ятаю, я постійно читала, читала багато і переважно дорослу літературу.
А ще мені на зорі творчості дуже пощастило в житті щонайменше тричі.
По-перше, пощастило з татом, який був творчою людиною і займав перші місця на поетичних конкурсах (ти навіки в моєму серці, тато).
Досі пам’ятаю, як моя вчителька української мови розповідає про квітку, про листочок, про зимовий ліс і я сиджу, зачарована красою її слів, і знаю, що хочу так само гарно розповідати світу про світ (дякую вам, Ганно Василівно).
А потім мені несподівано пощастило стати лауреаткою «Коронації слова» з першим своїм дорослим твором, коли я навіть не мріяла видаватися, а тільки писати (дякую за довіру, дорога моя «Коронаціє», дякую, що шукаєте, знаходите, підтримуєте і надихаєте).
І звісно, мені пощастило жити у Львові (ти є і будеш у кожній моїй книжці, любий Львове).
Яка основна тематика Вашої творчості? Про що Ви пишете?
Пишу про людей, які потрапляють у непрості ситуації й завдяки цьому знаходять шлях до себе.
«Репетиторі» це юнак, який все життя шукає батька, а насправді шукає себе у цьому не надто ласкавому до нього світі. У романі «Заметіль» двоє закоханих шукають одне одного наперекір відстаням та «добрим» людям.
Роман «Лемберг. Під знаменами сонця» про пошуки розгадок минулого у часи так званої Прекрасної епохи, про любов до свого міста, яка не проминає ніколи.
У «Терезах» розповідаю про лиходіїв, якими можуть бути хтось із наших близьких, проте ніколи не слід опускати рук, бо одного дня терези нашого життя можуть переважити в бік любові…
Які Ваші творчі плани?
Планів дуже багато, початих творів теж. Подивлюся, що з цього вийде.
Чому Ви погодилися взяти участь у проєкті «Війна: всередині й назовні»? Що для Вас означає розказати на такий широкий загал свою історію, історію своєї персональної війни?
Війна мене лякає, робить слабкою, знекровлює. Війна буває різною. Із зовнішнім ворогом та і з ворогом внутрішнім.
Кожен її веде. Буває зі зброєю в руках, а буває на невидимому фронті.
Коли це війна із собою, війна між мною ідеальною і реальною, світлою і темною, духовною і земною, тоді я теж отримую рани, теж страждаю, теж інколи можу загинути.
Часто в цій війні ми закликаємо Бога, щоб допоміг нам подолати власних «демонів» і виправдати та очолити цю війну проти них.
У психології ці «демони» — це наша Тінь, все те, що нам не подобається і ми його витісняємо, ховаємо в глибини нашої підсвідомості.
Але воно нікуди не зникає. Якщо цю Тінь вивести на світло, якщо усвідомити власні «гріхи» і прийняти їх, якщо поєднати ці частини особистості, то вона стане ціліснішою, а отже, — сильнішою.
Про це я й написала у творі «Розмови з Богом». Про те, що було б добре взяти відповідальність за своє життя на себе, а не перекладати її на інших людей чи Бога. Про те, що ми часто трактуємо Біблію як дозвіл на знецінення себе, дозвіл на боротьбу зі своїми «недоліками» і «негативними» якостями. Хоча насправді у боротьбі із собою переможців немає.
Було б гріхом не взяти участь у такому неймовірному проєкті. Дякую, що дали мені таку можливість.
Я бажаю всім нам правдивої перемоги у всіх наших війнах. Я бажаю всім нам миру.
