КУЛЬТУРНИЙ ЛАБІРИНТ: КРИМ, ДРУЖБА І ШЛЯХ ДО САМОВИЗНАЧЕННЯ У РОМАНІ АНАСТАСІЇ ЛЕВКОВОЇ «ЗА ПЕРЕКОПОМ Є ЗЕМЛЯ»

Анастасія Левкова «За перекопом є земля», видавництво Лабораторія, 2023

У романі «За перекопом є земля» я знайшла відповідь на питання, яке часто звучить у суспільстві останні дев’ять, уже майже десять, років «що робити з тими, хто залишився у Криму?». Ця відповідь — слухати. Слухати та чути тих, для кого півострів був і залишається домом, попри все. Слухати та розуміти тих, хто не зміг залишити півострів, який, здається, відірвався від материка.

Однак, на мій погляд, роман був би ціннішим у форматі нонфікшн. Художня частина твору, а саме розкриття персонажів та їхніх історій мене не зачепили. Окрім того, у тексті часто зустрічаються занадто претензійні фрази, які, можливо, у форматі есеїстики були б доречними, однак у художньому романі — відштовхують.

Кримські татари

На початку роману ми зустрічаємо ще зовсім маленьку головну героїню та її подругу Аліє. Аліє, кримська татарка, яка не піддається загальній русифікації, натомість вчить російських дітей, у своїй дитсадковій групі, татарської мови.

Головна героїня — росіянка, яка все життя відчуває за це вину. Її дідусь працівник КДБ. Вона соромиться цього, боїться зізнатися друзям, українцям і кримським татарам у тому, чим займався її дід. Без кінця свариться з татом, через його погляди, говорить українською та кримськотатарською мовами. Ми проживаємо дитинство, юність, перше кохання та перші розчарування героїні. Перші візити в Київ та москву, перше бажання не бути частиною російської культури й росії загалом. Ми дорослішаємо разом із головною героїнею, аж до подій у 2014 році.

Однак, центральним персонажем роману, я б назвала культуру кримських татар, яка є невіддільною частиною історії України. Головна героїня, яка, до речі, не називає свого імені, проводить дитинство у дворі сім’ї кримських татар, куди її приводить подруга Аліє. Саме у великому домі подруги, де живуть кілька поколінь родичів Аліє, головна героїня знайомиться з мовою, звичаями, піснями, казками та легендами кримських татар.

Ми дізнаємось історію кримськотатарського народу на прикладі однієї родини: від геноциду, частиною якого була депортація в 1944 році, до їхнього поступового повернення на рідну землю та спроб відновити свій статус корінного населення. На жаль, їм це дається дуже складно, навіть у вже незалежній Україні.

Батько головної героїні не радий такій компанії доньки, адже росіяни називають кримських татар не інакше як «панаєхавшимі» зрадниками та головорізами.

«На той час дядя Рустем був єдиний кримський татарин серед батьківських приятелів. Коли я вчилась у пʼятому класі, дядя Рустем повісився. Памʼятаю татове обурення, він заявив: «Ці татари навіть померти нормально не можуть».

Головна героїня інтуїтивно розуміє, що краще не розповідати батькам про те, що вона чує від прабабці подруги. Тим більше вона не зізнається в тому, що говорить кримськотатарською. Проте, одного разу мама застала її за слуханням кримськотатарського фольклору. Після цього, спілкування героїні з подругою відновилось тільки через дев’ять років.

Тим часом вона знайомиться зі ще однією культурою, яка в її родині вважається мало не вигаданою — українською. На щастя, поряд опиняється вчителька української мови, яка стає її провідником.

«Олена Василівна прокладе українські колії, якими зможуть рухатися мої думки. Так, мені бракувало саме колій, бо досі вони були дуже короткі, зарослі соняшниками й калиною, іншої рослинності тут не було, а навколо короткого шматка колій — суцільне бездоріжжя».

У романі є епізод, який нагадує читачам, що не лише Схід і Крим були російськомовним до початку війни. Так, знають це всі, проте є враження, що часом дехто про це забуває. У студентські часи героїня задумується про те, щоби перейти на українську мову. Росіянка, у російськомовному Криму, вона вирішує взяти на себе обов’язок держави України й захистити українську мову. Вона з подругою Олею їде в Київ, до брата Олі, який живе з дружиною. Між ними відбувається діалог, який показує як ворожо і зверхньо часом ставляться українці з материка до населення Криму. Це змушує героїню залишити спроби перейти на українську. Натомість вона пропонує спочатку киянам перейти на рідну мову.

«— Молодці! — сказав Назар. — Ти бачиш, яке в Криму громадянське суспільство? — звернувся до дружини.
— Ой, я тебе прошу, — роздратовано сказала Зоряна. — Той Крим — туди прислали з Росії ту всю москальню, тих савецьких пенсіонерів, військових, кагебешніків — і вони ж родять і виховують таких самих, як вони самі!
— Ой, я тут із вами зараз на роботу спізнюся! — раптом схопилася Зоряна, швидко відсьорбнула кави й побігла в кімнату збиратись. Зоряна вже взувалась, коли задзвенів її телефон.
— Да, сейчас, уже выхожу, выезжаю! Хорошо, возьму, — заторохтіла вона в трубку».

Влад

Уже дорослою героїня зустрічає хлопця Влада і їхня любовна лінія проходить крізь весь роман, розкриваючи разом із тим багато переживань дівчини стосовно її походження, минулого її діда та сьогодення України. Однак, як читачку мене дратувала ця лінія. Влада я бачила тільки через призму почуттів головної героїні. Авторка так і не показала його так, щоб я сама могла зробити висновок про Влада та про їхні стосунки. Не дала підслухати діалоги персонажів, а лише описала враження героїні від слів Влада та підкреслила їхнє негативне забарвлення. Склалось враження, ніби від мене приховали щось цінне, натомість розповіли багато зайвого. Часом текст виглядав, як щоденник, не зовсім пов’язаних між собою фактів.

«А ще: досі я думала, що люблять — отже, захоплюються. Я хотіла, щоб він захоплювавсь тим, чим була захоплена я, — він же натомість критикував усе, навіть те, що, здавалося, має вподобати. Майже про все, що я описувала замилувано, він говорив так, наче це була недолугість».

Майдан та анексія Криму

Життя головної героїні, як і життя мільйонів українців, назавжди змінилось у лютому 2014 року, коли російські війська вперше увійшли в Крим. Героїня майже погодинно описує, що відбувалось у ті дні на півострові, що дає можливість відчути, як воно, бути проукраїнським кримчанином у Криму, коли твою землю нахабно забирають із-під ніг, а на материку про це ані слова. Навіть у загальноукраїнських новинах звістка про ворожу армію в Криму з’являється із запізненням у декілька днів.

Події 2014 року в книзі більше нагадують репортаж, ніж художню розповідь. Щоправда, знову ж таки, перенасичений пафосними виразами, незрозумілими діалогами і взаєминами персонажів, які, на жаль, не чіпляють.

Добре висвітлена робота спецслужб у Криму, і того, на кого вони по-справжньому працювали. Це дає можливість зрозуміти, наскільки безпомічними та безпорадними почувалися люди під час анексії, адже ніхто не знав, куди звертатись по допомогу, якщо навіть працівник служби СБУ каже героїні, що росія — не ворог.

Друзі

Окремо хочу сказати про друзів головної героїні. Через Аліє та її родину вона знайомиться з культурою кримських татар, проте нас з Аліє авторка так і не познайомила. Ахтем, відіграє велику роль у формуванні поглядів головної героїні та її друзів. Він усе життя боровся за правду, за права кримських татар, але в якийсь момент здався. У такому стані героїня його й залишає, а вже в наступний раз, ми знову бачимо його вже в лютому 2014, коли він співпрацює з іноземними журналістами. Незрозумілим залишається те, чому саме він здався, і що конкретно змусило його повернутися до справи свого життя. Борис, з яким невідомо коли виник таємничий зв'язок, і який, як виявляється, все життя любив подругу головної героїні. Є відчуття, що більшість персонажів з’являються виключно для того, щоб виконати певну функцію. Однак я не вірю в їхню справжність.

Висновки

Незважаючи на недопрацьованість тексту, я дуже раджу цю книгу. Вона важлива, бо допомагає краще ознайомитись з історією нашого Криму.

Книга інформативна. Розкриває багато нового про культуру та історію кримських татар, про яких ми так мало знаємо, про яких досі маємо застарілі упередження. Тому, читаймо та формуємо нове ставлення, нові думки, нову повагу до різноманіття українського народу.