ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
BEE SUPER: П’ЯТЬ КНИЖОК ПРО БДЖІЛ І ОДНА АБСОЛЮТНА МЕТАФОРА
Must read

BEE SUPER: П’ЯТЬ КНИЖОК ПРО БДЖІЛ І ОДНА АБСОЛЮТНА МЕТАФОРА

Ми мислимо метафорами, пишемо і поготів: щось завжди схоже на щось – і назвати точно обидва елементи, значить, створити добру літературу. Метафора – вона про щось своє. Абсолютна метафора – про щось чуже, ба більше: про відчужене.

Про абсолютну метафору говорять лише щодо поетичного твору, і дарма. Як спосіб прози вона не менш дієва й очевидна; часом те, що ми звемо темою роману чи його символічним змістом є насправді розгортанням абсолютної метафори. Скажімо, припустили: люди схожі на бджіл – і процес зрушився. Але в абсолютній метафорі зв’язок між предметом і описом ослаблений. Це такий собі символ, який страждає на істерію. І чим же люди схожі на бджіл? – А я звідки знаю, не питай у мене дурниць!

Поява АМ як літературного прийому симптоматична: АМ потребує граничного скепсису від автора і читача: от є мова, якою ми конструюємо реальність (дискурсом це звемо), а от є реальність, котру мова неспроможна описати. В цьому місці і виникає АМ, що пробує покликати за ім’ям те, чому імені нема – ні-ні-ні-ні, не ще нема імені, полиште мрії про Адама, який дає імена рослинам-тваринам, уже імені нема, так, як забуваються речі-слова в процесах старечої деменції. АМ читається і пишеться інтуїтивно, на залишках давніх культурних кодів, буцімто тримається тільки на вільних асоціаціях автора. Насправді ж ці асоціації зрештою будуть такі самі й у автора, й у читача. Фрукт? – Яблуко. Частина обличчя? – Ніс.

Сюжет твору рухається від події до події, від стану до стану, від ситуації до ситуації, а паралельно з тим розгортається якась глобальна аналогія, не така вже й прозора, часом досить складна, яка запускає асоціативну пам'ять читача. Спрацьовує на всі сто це тоді, якщо сюжет логічний у своїх вимогах причинно-наслідкового зв’язку, а АМ водчас розгортається за логікою абсурду.    

А що, як це говорить не людина? Пропонуємо добірку книжок від Ганни Улюри «КОЛИ ЩЕ ЗВІРІ ГОВОРИЛИ, І НАЧИННЯ, І РОСЛИНИ: ЧОТИРИ РОМАНИ Й ОДНЕ ОПОВІДАННЯ, РОЗКАЗАНІ НЕ-ЛЮДЬМИ»

Найкраще проілюструвати АМ у прозі таки на творах, які беруть за «підводну течію» історії про бджіл (для того бджолам не обов’язково бути героями чи персонажами роману, очевидно). Від зеро-пацієнта «Життя бджіл» Моріса Метерлінка (переклад Маркіяна Якубяка) прозаїки звертаються до роїв і вуликів, коли обмірковують соціальні взаємини людей. Для того важить тільки один елемент: бджоли – це суперорганізм. Конструювати людську спільноту за таким принципом неможливо і вкрай небезпечно. Ми під рукою маємо абсолютного чужинця, аби порівняти з собою і зрозуміти відтак, ким ми не є. Ми – не супер, наприклад.  Що може бути кращим для прози ідентичності? Правильно, провести аналогію між людиною і тим, чим їй ніколи-ніколи-ніколи не бути.

Метафора – щось завжди схоже на щось. Абсолютна метафора – щось завжди не схоже ні на що, ну хіба що трішки, тільки не зрозуміло чим. От і людські спільноти – як ті бджолині суперорганізми. Тільки зовсім не вони і не так… А давайте про це роман напишемо?! 

Майя Лунде, «Історія бджіл».

Головна інтрига роману Майї Лунде полягає в тому, що три історії розказані «вперемішку», насправді ж вони відбуваються в різні часи, при тому одна з них – у майбутньому, але події і герої всіх трьох між собою тісно пов’язані. П(р)ояснити саме цей зв'язок і доведеться бджолам.

2098 року в Китайській республіці Тао виховує красивого і талановитого сина Вей-Веня і ретельно виконує непросту роботу. Вона – запилювачка: тоненьким пензликом із найдрібнішого пір’ячка акуратно по дванадцять годин на день запилює квіти дерев. Десь наприкінці 2020-х стався Колапс, природні умови життя на планеті змінилися (але не соціальні: КНР як була червоною диктатурою, так нею і є). Втім, бджоли зникли ще у 1980-х (так каже Тао), їхнє масове вимирання стало «першою печаткою». Через сто років лікарі не годні розпізнати симптоми алергії на укус бджоли, а саме ця хвороба загрожує життю Вей-Веня і від неї уже померла мінімум одна дитина.

1852 рік, Англія. В маленькому провінційному магазинчику добрий чоловік Вільям торгує насінням. У нього порядна дружина, шестеро кмітливих доньок і старший та єдиний син-спадкоємець Едмун, достойний юнак. І попри те, що родина зараз у глибокій фінансовій скуті, діти й дружина тримаються одне одного, Вільям же впав у глибоку депресію і все частіше згадує свого університетського викладача-природника (який по суті був його першим коханням). Колись Вільям був талановитим студентом, то він вирішує повернутися до дослідів, вивчає поведінку бджіл і оприлюднює свої спостереження. Апіолог Франсуа Юбер у 1980-х запропонував, як має виглядати вулик, орієнтуючись на поведінку бджіл. Вільям зауважив, що той не звернув увагу на один з аспектів соціального життя бджіл – а це матиме довгострокові наслідки.   

Фермер-пасічник Джордж у США 2007 року з усіх сил насправді намагається порозумітися з сином Томом, котрий щойно повернувся з коледжу. Хоч Том і здається йому зніженим, не годним ані до роботи, ані до шлюбу юнаком. На їхній величезній пасіці – під чотири сотні вуликів – починається пошесть. Джордж нажаханий і потребує допомоги Тома. Том у цей час все збирається з силами повідомити батьку щось важливе.    

Хвороба бджіл, яка стала початком Колапсу, пов’язана з порушення соціальної поведінки рою. Порвалися якісь важливі зв’язки. Аналогія прозора на тлі трьох історій, у яких батьки шукають способів зрозуміти своїх дітей, котрих поступово втрачають, діти ж своєю чергою прагнуть незалежності від батьківської думки. Дещо тенденційно фази кризи кліматична антиутопія Лунде пов’язує зі стосунками «батько-син», а от вихід із кризи прийде зі стосунками «мати-син». Але ми ж пам’ятаємо, що у вуликах панує матріархат. І моральна дилема наостанок: те, що земля відновлюється від екологічної катастрофи, порадує матір дитини, що помирає від токсичного шоку?

 

Лаллін Пол, «Бджоли».

Головна героїня роману Лаллін Пол – бджола, вона зветься Флора 717, де іменем є власне 717, а Флора – це назва підрозділу, в якому бджола живе і працює. Ф-717. Якщо виникла асоціація з іменами в «Ми» Замятіна, то це правильна асоціація. Пол пише алегорію-антиутопію на матеріалі окремо взятого вулика. Бджоли Пол взаємодіють через запахи й передають досвіди та знання, торкнувшись вусиками; можна спробувати заблокувати свої думки і почуття, але цим мистецтвом володіють далеко не всі. Приймати, підкорюватися, служити – непорушні цінності спільноти.    

Ф-717 – прибиральниця з нижчої касти, про що уже ім’я свідчить – просто флора, продукт всіх рослин, тоді як вищі бджоли приписані до одної якоїсь квітки – Шипшина, Мак тощо. «Діти всіх рослин» мають мовчати, скручуватися, аби не впадати в око моцною фактурою і темним кольором, непомітно пересуватися, щоби не дратувати гострим запахом, чистити вулик і ховати мертвих. Але Ф-717 аномальна, вона від народження має надлишок здібностей, наприклад, уміє говорити і швидко вчиться. Така б мала померти тут же, про це дбає поліція фертильності. Та щось стається (так і не ясно, що сталося, до кінця книжки) і Ф-717 потрапляє під опіку жриці та проходить чи не всі кастові рівні спільноти: годує личинок, піклується про немовлят, виробляє віск, літає за нектаром, б’ється з природними ворогами, розвідує нові території, особисто прислужує королеві й навіть чинить найстрашніший злочин із можливих – відкладає яйця. А ж тільки королева може давати життя!.. І щось там все частіше виринають згадки про таємничого татуся 717-ої.

Тим часом у реальності поза вуликом маєток із пасікою виставлений на продажу після смерті власника, бджоли все гірше харчуються і все частіше хворіють. Есхатологія тут стосується суто бджіл, хоча загальна тривога змушує вигадувати щось типу ядерної зими за стінами вулика. «Зима настане двічі», – провіщає бджолам сусід-павук (фраза, годна костюмованого серіалу на вісім сезонів). Світ назовні насправді можна дофантазувати: Apis mellifera scutellata, яку можна впізнати в Ф-717 за описом, живе в Південній Африці, терміновий від’їзд когось із ПАР, припущу, пов'язаний із кольором шкіри, скажімо, білі швиденько вшиваються, бо апартеїд закінчився. Касти в «Бджолах» це однозначно й абсолютно точно омаж не класам, а саме расам.  

Наказ, який передається через запах, – він може здаватися актом любові чи покарання, але він залишається наказом. Слід підкоритися. Пол моделює ситуацію, коли наказ змушує до непокори. Ф-717 отримала наказ не підкорятися – який їй здався актом свободи волі. Питання: якщо ми відчуваємо любов, то чи важливо, що це лише здається любов’ю? Коли ми певні, що самі контролюємо своє життя, то що важить – сама певність чи таки контроль?