ЗВ’ЯЗАТИСЯ
З НАМИ
ЗРОСТОМІР: СІМ ДОРОСЛИХ РОМАНІВ ІЗ РОЗПОВІДАЧЕМ-ДИТИНОЮ
Must read

ЗРОСТОМІР: СІМ ДОРОСЛИХ РОМАНІВ ІЗ РОЗПОВІДАЧЕМ-ДИТИНОЮ

Писати від Я дитини, розказати дорослу складну історію голосом не-дорослого – доленосне для книжки рішення, до якого пристають чимало прозаїків. Часто те рішення буває хибним і Я-оповідь із розповідачем-дитиною ніц не дає роману, окрім того, що звужує перспективу. Видобути емоційну реакцію читача з обмеженою романною перспективою складно, це ясно. Однак кількість романів, написаних від Я дитини, просто вражає (та ну, навіть епічні «Пісня льоду й полум’я» не уникнули цієї спокуси, змусивши говорити юного Брана).  

Бо то ж дитина! Хто не перейматиметься, коли складна історія стосується дитини! Діти – джерело пафосу, особливо в вимірах патетичних смертей: дитина – ідеальна жертва, як мінімум – ідеальний  об’єкт впливу. (Не вірите мені, спитайте у мегахітових «Милих костей» Еліс Сіболд). Хіба що для того не треба аж конче імітувати дитячий Я-голос, бо це таки страх як складно. Скажімо, Кіт де Вааль в романі «Леон» пише від третьої особи, але не вживає жодного слова, яке б не зрозумів її герой-малюк – ілюзія того, що ми бачимо світ очима дитини, повна, а герой знай мовчить собі. Втім, якщо автори вже наважилися на Я-оповідь із дитиною-розповідачем і свідомі при тому, що їхня виграшна ставка припадає на високий пафос (точніше: на почуття сум’яття), то такі романи приречені на успіх. Ну бо ж то діти! (Тільки котики рулять понад). 

Що таке літературний ейджизм і чому поділяти книжки на дитячі й дорослі — не така вже й хороша думка? Пояснює Ганна Улюра в матеріалі «АНТИЕЙДЖ»-КНИЖКИ: ЧОТИРИ ІСТОРІЇ ВІД 6-МІНУС ДО 60-ПЛЮС»

Ефект, що його має створити дитина-наратор в дорослій прозі, – постійно сумніватися в тому, що звикли сприймати як безсумнівне, не спрощувати світ, а ускладнювати. Плюс є можливість подати щире переживання дуже високих емоцій, «надриву», які у виконанні дорослого виглядають або недоречно, або непристойно. Плюс когнітивний дисонанс: дитина-герой не розуміє всієї історії, свідком/учасником якої є, не розуміє через брак культурних кодів, а от дорослий читач розуміє все (і пишається собою, як ми це всі любимо).            

Якщо поглянемо на подібні романи (успішні і добрі), то побачимо, що майже всі вони на тематичному рівні працюють із лицемірством, не обов’язково брехнею, наприклад, чесна одержимість хибною ідеєю – не менш двоєдушна, ніж брехня, адже це брехня, в яку щиро вірять. Лицемірство і одержимість – ті стани, які неможливо досліджувати зсередини. Тут і треба нам «незаангажований» погляд людини, позбавленої «життєвого досвіду» і «здорового глузду». Дитина треба (або котик!). Треба таки не моральний авторитет, не свідок навіть, а ідеальна жертва, не спроможна до самого фіналу зрозуміти незбіг сущого і видимого, а коли зрозуміє, то буде пізно – або помре, або подорослішає. В таких романах діти-розповідачі зрештою мусять опанувати високе мистецтво бути не тим, ким здаєшся. І полишити читача на самоті з почуттям провини за наш погано пристосований для однозначностей світ.

Ієн Макюен, «Горіхова шкарлупа» (переклад Марії Семашиної)

Ембріон на пізній стадії.

Я – догори дриґом у жінці. От з нами і познайомився головний герой роману; попередньо означивши свій «перевернутий» світогляд епіграфом із Шекспіра, мовляв, і в горіховій шкарлупі можна вважати себе володарем безмежності, коли б не мучили дурні марення. Це з «Гамлета». І то ембріон до нас говорить, восьмимісячний плід. Історія Гамлета, переказана ембріоном, – це прямий шлях (це автобан, перепрошую), щоби стати володарем безмежності, тільки часом відволікають чиїсь чужі дурні марення. Наприклад, Шекспірові. І не Шекспіром одним годується роман Мак’юена: Карлос Фуентес і його «Крістофер Ненароджений» – історія, розказана ембріоном, а через Фуентеса – «Трістрам Шенді» Лоуренса Стерна.  Їх взорує Мак’юен.

2015 рік. Труді і Клод – коханці. Він забудовник, вона – «золотошукачка». Труді очікує на дитину від Клодового брата Джона. Джон – видавець андеґраунд-поезії і сам поет, начебто злидень злиднем, але старший син успадкував батьківський дім вартістю під десять мільйонів. Джон має коханку, з якою планує шлюб. Аби Труді не залишилася на бобах, Клод пропонує Джона отруїти антифризом (підлити у ягідне смузі, до яких Джон охочий). Труді наливається вином по вінця (іронічно щодо Гертруди, визнайте) і роздумує про наслідки чоловіковбивства. Злочинну змову чує і фіксує дитина, що от-от має народитися. Він взагалі тут волів би не бути, він мріяв народитися в Норвегії (звідти Фортінбрас, нагадаю, це люто дотепно).    

Закинути автору відсутність стилізації під дитяче мовлення не годиться, хтозна, може, ембріони якраз і говорять говіркою «Стівен Дедал плюс Джон Кітс». «Горіхова шкарлупа» – не детектив, а соціальна сатира. А значить, в просторі такого роману можна все. Скільки у того Гамлета монологів? Всього три, про муки вибору, про втрату мови, про порушення зав’язків і справедливість. Час вийшов з-під контролю, втрачені зв’язки – тема лише одного, але нескінченого монологу уже цього Гамлета (до речі, стать цієї дитини не така вже й очевидна, Гамлет може народитися і дівчинкою).

Ненароджений слухає разом із Труді подкасти, він знається на глобальному потеплінні, війні в Іраку і Сирії, на АТО в Україні, на укріпленні націоналізмів у світі, на фінансових кризах. Він знає світ, куди має народитися. Зовнішній світ, бо головне, що він рефлектує, це незбіг зовнішнього й істинного. Навіть статус убивці – факт, деталь зовнішня щодо людини, але істинний щодо злочинного вчинку. Він – зажатий м’язами матки – знає про відносність простору, про зраду, про лицемірство. Він уже любить убивцю і її жертву, ненавидячи і караючи їх.

 

Емма Доногю, «Кімната» (переклад Анатолія Хлівного)

5 років.

Джеку його життя не здається дивним чи ненормальним. Він просто не знає, що його життя таки і дивне, і ненормальне, що від самого факту народження, ба від моменту зачаття він – жертва страшного злочину. Дівчині було дев’ятнадцять, коли її викрали і замкнули в кімнаті. Викрадач щодня відвідує її, годує, ґвалтує. Це триває вісім років. Джек – дитина зґвалтування. Джек – жертва кіднепінгу. (Основою для роману стала реальна кримінальна справа австрійця, що роками утримував у полоні доньку, яка народила семеро дітей у результаті зґвалтування).   

Шафа, Ліжко, Обігрівач, Крісло-Гойдалка, Ванна, Стіл, Перина, Дзеркало, Небеса, Бог,  Ма... Саме так, все з великої літери, бо все в одному екземплярі, все унікальне. В Кімнаті, де минає життя Джека, все необхідне – з великої літери. Як і сама Кімната: 12 квадратних футів і п’ять Джекових років. Та він не перша дитина тут. Його мама народжувала й інших малят,  вони гинули відразу після народження. Джека вона врятувала, тепер він ховається в Шафі, коли до Кімнати приходить Старий Нік. Але останні дні Нік починає звертати свою недобру увагу на малого. Ма планує втечу.

Епіграфом до роману Доног’ю обрала фрагмент із «Данаї» Симоніда. Данаєю, зачиненою в кімнаті, оволодіває Зевс, що обернувся на дощ. Але головне: Даная народить Персея, героя, здатного долати те, що інших перетворює на камінь, подолати, просто змінивши кут зору.

Ма витратила п’ять років, піклуючись про свою дитину: Ма і Джек мають чіткий розпорядок дня, наповнений розвагами та уроками – обмеження на мультики, фізкультура, наукпоп-книжки. Очевидно, це був для Ма спосіб не збожеволіти. Хоча для Джека історія принцеси Ді нічим не різниться від казки про Гретель, а повірити в те, що намальоване в мультику про Дору, десь таки існує, несила. Він і свою історію розказує, як котрусь казку з нецензурованих братів Грим, у реальність якої повірити ніяк не хочеться. Джек – жива цікава дитина, адекватна своєму віку дитина, голос якої настільки переконливий і наївний, що «Кімната» від того стає чорно-чорним трилером.

Людина, яка не знає, що їй спричинили зло, вона таки реально живе, не знаючи зла? «В Кімнаті я був у безпеці», – раз за разом повторює Джек; у зовнішньому світі ніщо не дає йому такого відчуття. Свободу можна проміняти на безпеку? – Легко! Особливо, коли не знаєш нічого ані про свободу, ані про безпеку.  

Попри все «Кімната» – не історія уцілілого. Природний розвиток дитини стає тією могутньою зброєю, що рятує не тільки Джека (якому вкрай важко даються адаптації назовні), а й Ма (яка так і не змогла осмислити, що їй довелося пережити). Зуби, страшно болять у Ма порчені в ув’язненні зуби, їх довелося видалити. Джекові ж молочні от-от випадуть самі.