ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В.О. БЕЛІЦЕРА: ЯК ІСТОРІЯ КИЇВСЬКОГО ВЧЕНОГО ПЕРЕГУКУЄТЬСЯ З ІСТОРІЄЮ БАТЬКА З «БІЛИХ КРОЛИКІВ»
Ця історія трохи фантастична, адже по суті вона про художню вигадку, що виявилася реальністю настільки несподівано, що якби ми самі не були свідками, то точно б полізли перевіряти факти. Адже ну як таке може бути, щоби повністю вигаданий персонаж насправді мав прототипа (про якого навіть авторка не здогадувалась) з багатьма збігами в біографії, звичках, сприйняттям світу навколо й навіть професією? Але про все послідовно.
Коли письменник, актор і бард Кирило Булкін взявся перекладати роман Соні Капинус «Білі кролики» українською, ми розуміли — що це найкращий вибір, адже Кирило майстерно передає мелодію тексту та особливості вимови персонажів українською. А от що серед героїв «Білих кроликів» він впізнає свого дідуся — для всіх нас виявилося суцільною несподіванкою. Проте факт залишається фактом — Михайло Львович Лейхтман, одеський лікар, член санітарного бюро, викладач університету та професор медицини має багато спільного з Володимиром Олександровичем Беліцером, київським науковцем, академіком АН України, доктором біологічних наук, професором, який зробив відкриття світового рівня: визначив, що під час окислювального фосфорилювання синтезуються три молекули АТФ, що як відомо, є універсальним джерелом енергії в живих системах. Обидва вони були людьми непохитної віри в науку та прогрес, обидва вважалися «совістю свого часу», обидва — мали доньок, що потім народили синів, обидва схоже поводилися і слухали музику. Єдиний нюанс — Михайло Львович мав би народитися десь у тридцяті роки ХІХ століття, а Володимир Олександрович — 30 вересня 1906 року. Це значить, що Михайло Львовичу дісталася боротьба з невіглаством і бюрократією за часів імперії, а Володимиру Олександровичу — одвічний двобій із тим самим у добу тоталітарної радянщини. Звісно, їхні характери формувалися в різні часи й мають певні відмінності. До того ж кожен має власний темперамент. Вигаданий Михайло Львович — палкий і холеричний, а Володимир Олександрович — людина більш врівноважена. Проте все ж таки деякі збіги вражають. До річниці дня народження Володимира Олександровича ми вирішили поділитися його історією і показати спільне та відмінне з художньою історією вигаданого професора з Одеси.
Люди науки
«Те, що відомо всім — його відданість науці, буквальна “одержимість” нею. Але від самого початку мого усвідомлення тих складнощів, що супроводжували пристосування до радянських реалій людей щирих, високоінтелектуальних, та ще й обтяжених надзвичайно розвиненою чутливістю, тим, що узагальнено можна назвати “совістю” (а саме такою людиною був батько), мене переслідувало відчуття, що його улюблена наука була водночас втечею від дійсності… Дійсності, з якою не вдавалося примиритися, а за складом характеру — неможливо було вступити у відверту боротьбу. Самовіддана праця, захопленість біохімією, проблемами згортання крові, фібриноген-фібриновими перетвореннями як варіант ескапізму — таке, мабуть, можуть зрозуміти хіба що деякі інші вчені, зокрема, біологи, які все своє життя працювали в країні під назвою Радянський Союз і пам’ятають гоніння на генетику та генетиків, “єдино правильне вчення” Лисенка, Лепешинської тощо, та ще багато чого», — згадує про свого батька Наталя Беліцер.
«Усе своє життя тато бився з тифом та холерою і уважав їх особистими ворогами. Про хвороби він говорив так: “Мій метод є війна з хворобою, стратегічна та партизанська. Я навпростець не йду, я воюю чистими дворами, проточною водою та загальним міським благоустроєм”. Такий підхід він мав не лише до хвороб, а й до всього, що відбувалося навколо нас, та й у цілому світі. Усе йому здавалося особисто проти нього спрямованим чи особисто йому зобов’язаним.
… Він мав по кабінету й у лікарні, і в університеті, й у нас удома. Якщо підозрювався в Одесі спалах, він скликав збори і призначав їх “у себе” на одному йому зручний час, діставав карту із червоними плямами вогнищ і показував, яку вулицю потрібно перекрити, де завалити колодязі, де подати воду з іншої труби, аби хвороба відступила. Тато розумівся на всьому: і на містобудуванні, і на картографії, і, ясна річ, на медицині. Тато не розумівся на людях. Мама так казала, але тепер я маю сумнів.
На цих зборах сиділи інші світила, наскільки я можу судити — поменше, й усе міське начальство. І розпалювалася між ними суперечка, бо одним не вірилося, а іншим було дорого. Тільки все це було марне, бо батько мій вмів говорити до 6 годин поспіль на одному ковтку води», — пише про свого тата Сонєчка.
Люди совісті
«У домашньому житті проявом загального неприйняття дійсності була огида до офіційної інформації, розповсюджуваної газетами, радіо, телебаченням. Головним інформаційним джерелом для нього були англомовні передачі Бі-Бі-Сі, які батько слухав ночами за допомогою величезного й незграбного радіоприймача “Телефункен”, переробленого на прийом коротких хвиль. Оскільки ділитися цими новинами було, мабуть, нема з ким, та й небезпечно, він розповідав про почуте мені, навіть коли була ще малою дитиною. І якимось чином, без спеціальних попереджень, завжди було зрозуміло, що ці розмови не можна передавати будь-кому іншому, вони мали залишатися відомими тільки йому й мені. Наявності газет у нашому домі не пригадую взагалі, — аж до часів перебудови. Радіо й телевізор мати вмикала переважно тоді, коли батька не було вдома. За обіднім столом зазвичай слухали класичну музику — улюблених Баха, Вівальді, або, під настрій, трагічні, надзвичайно емоційні концерти Рахманінова чи твори Скрябіна», — пригадує пані Наталя.
« — Ця людина не дає мені працювати! Ця людина не дає мені жити, Лілю!
— Відступися, Михасю, — сказала мама, і ми обидві почули, як за ним грюкнули двері. Але тато залишався татом, і він так само гарячкував і стояв на своєму, і говорив найнеприємніші речі тим, кому не можна було говорити, та ще і прилюдно. Толмачов же залишався Толмачовим, і двобій їх із кожним роком робився дедалі нестерпнішим», — пише Сонєчка про несприйняття батьком офіційного міського керівництва.
«Ще один епізод був настільки критичним, що таки довелося звернутися до батька по допомогу. Було це на початку сімдесятих років; після хрущовської “відлиги” все сильніше “закручували гайки” (особливо в Україні), двоє з моїх друзів були заарештовані, декілька інших зазнали ретельних квартирних обшуків. По телефону мене попередили, — це було десь об одинадцятій вечора, — що вдома більше не можна тримати нічого недозволеного, і весь “самвидав” і “тамвидав” (нелегальну літературу) треба терміново кудись подівати. У такий час не змогла придумати нічого іншого, ніж попросити батька, чи не зможе він надійно сховати деякі папери в себе в кабінеті до наступного дня. І знов-таки (уявіть собі подібну ситуацію в будь-якій іншій родині!) він дуже стримано наказав мені спакувати все в саквояж і піти разом із ним. Ми жили тоді на вул. Володимирській, дуже близько від Інституту біохімії. Десь у 12-й були вже у дворі, де у флігелі на другому поверсі був кабінет батька, а в ньому — особистий сейф, ключі від якого він брав із собою. Пам’ятаю здивований погляд на нас жінки, що чергувала, й абсолютно спокійне пояснення, мовляв, забув дещо важливе на роботі, довелося прогулятися разом із дочкою. Наступного дня вдалося непомітно забрати літературу із сейфа й переховати в іншому місці. Єдиним коментарем було: “їх усе одно не подолати, тільки загубиш себе. Згадай свого діда, який взагалі був ні до чого не причетний, а загинув у концтаборі”…».
«28 квітня 1910 року мій тато впав посеред лекції. Раптом обірвав себе на півслові, похитнувся, схопився рукою за кафедру, не втримався і впав. З ним стався апоплексичний удар, близько полудня, на початку заняття, після того, як у його кабінеті вчинили обшук. Шукали “запрєщьонку”, брошури, бодай щось. Нам казали, що під час обшуку його було чути в коридорі», — згадує Сонєчка.
Люди великого серця
Наталя Беліцер:
«Притаманне батькові ставлення до людей безвідносно до їхнього соціального статусу, віку чи посади відіграло вирішальну роль у долі людини, яка згодом стала видатним вченим-біофізиком Євгенієм Сєльковим. На той час дуже талановитий, обдарований хлопчисько не мав не лише диплому про вищу освіту, а й навіть атестату про закінчення середньої школи. Він вважав, що шляхом самоосвіти вже набув усі необхідні знання, творчі ідеї в нього буквально фонтанували, й аж ніяк не хотілося втрачати час на здобуття формальної освіти. Звісно, усі його намагання привернути увагу до своїх ідей із боку відомих київських учених зазнали поразки, — ніхто не схотів із ним ані розмовляти, ані навіть зустрітися. Тоді моя подруга, яка знала цього хлопця (він влаштувався технічним лаборантом в установі, де працювала й вона), розповіла мені про нього й додала, що єдиною надією була б можливість зустрітися з академіком Беліцером, якщо б той погодився його вислухати. Я допомогла влаштувати таку зустріч, а про деталі того, як це відбулося, дізналася вже від самого Сєлькова через багато років. Він розповів, що батько призначив йому зустріч у парку Шевченка після своєї лекції в університеті. Незважаючи на пізній час, вони просиділи на лавочці понад три години, протягом яких Женя гарячково розповідав про свої теорії та заплановані експерименти, а батько уважно слухав і лише інколи ставив запитання, і “тільки по суті”. На завершення бесіди, за словами Євгена, батько сказав, що в Києві в нього немає шансів пробитися до науки, і порадив їхати до нового наукового центру — Пущино (неподалік від Москви), який тоді щойно почав створювати молодий, енергійний і талановитий академік союзної Академії Наук Олександр Спірін. Більше того, батько написав йому рекомендаційного листа, а також зателефонував Спіріну, щоб додатково пояснити цю нестандартну ситуацію. А далі все було як у різдвяній казочці: приїхав Женя до Спіріна, був тепло зустрінутий, влаштований на роботу, далі дуже швидко здав екстерном іспити за середню та вищу школи, захистив кандидатську дисертацію і невдовзі став одним із наймолодших докторів наук».
А ось так відіграється батькова готовність допомагати в «Білих кроликах»:
« — З ним така неприємність вийшла, лишився зовсім без засобів для існування: брат обібрав його до нитки. То Боря ще і втратив практику. Ну, нічого, це ми, мабуть, поправимо.
— Це все? — запитала я.
— Невже цього мало, жорстока ти дівчинко? — сказав тато і зробив ковток мадери.
— Усе, що він розповів? — запитала я. — Як він утратив практику?
— Медична помилка, Сонєчко. Не могли впоратися з кровотечею в однієї жінки при надії. А тільки впоралися, як привіт, будь ласка, сепсис. Вона там казна-чия дружина. Була, так би мовити. Випадок вийшов гучний, втрутилися газети. Ну, а далі справа відома, у всьому зробили винним лікаря. Боже мій! І це називається Європа.
— Хіба він не винен? — запитала я.
— У медичних помилках винна хто? Меди-ци-на, — сказав тато по складах. — А щоб вона не була винна, її що треба робити? Роз-ви-вати. Розвивати науку насамперед і коштів не шкодувати. І в інститути брати за здібностями, а не за паспортом, — сказав тато і зробив ще ковток».
Спогади онука
Далі ми хочемо поділитися спогадами Крила Булкіна про свого дідуся. Уперше вони були опубліковані в «Українському біохімічному журналі». Ми наводимо їх без змін, аби ви краще відчули масштаб цієї особистості й занурилися в цю історію життя.
«Коли дідусь помер, мені було 20 років. Тому я міг би побудувати свою розповідь і на спогадах свідомого віку — віку, коли вже був здатний цілком адекватно оцінити масштаб його особистості. Але тепер, по багатьох роках, найбільше матеріалу для роздумів, та і для записів, дають не часи моєї юності, а дідусевої — відповідно — старості. Що стосується дідуся, то два останні роки важкі страждання та біль (1986-го року він зазнав перелому шийки стегна, і відтоді вже не звівся на ноги), безумовно, накладали відбиток на все. Звісно, масштаб особистості нікуди не зник, але хочеться говорити все-таки про його прояви не в тих трагічних обставинах, а в інших, характерних для нормального життя. Ну а свій пізньо-тінейджерський і ранньо-юнацький вік я тепер сприймаю як час, коли дитяча свіжість сприйняття вже почала замулюватися, а до набуття якогось досвіду чи мудрості ще було ой як далеко…
Отже, моя головна пожива для спогадів — це, з одного боку, моменти саме дитинства (інтуїтивній, внутрішній правді якого я довіряю більше за свідомішу, але в чомусь і дурнішу юність), а з другого — певне осмислення, що приходило вже по дідусевій смерті, коли питання “хто ти є” стало нерозривно пов’язане не з власним самоствердженням як таким, а з багатьма глибшими речами — зокрема й із роздумами про те, чиїм ти є спадкоємцем і що саме успадкував (ясно, що йдеться не про матеріальне).
Найперша дідусева риса, про яку згадується — це висока шляхетність: щось більше за інтеліґентність, хоча він, безумовно, був інтеліґентом у найкращому значенні цього слова. Шляхетність ця виявлялася у якомусь внутрішньому світлі й, сказати б, величності, що не мала нічого спільного зі зверхністю чи неповагою до інших. Навпаки, дідусь надзвичайно поважав будь-яку чужу працю, гідність, особистість. І всі інші, зокрема й люди з набагато “нижчих щаблів”, навзаєм ставилися до нього з величезною повагою. Кажу про це на підставі і власних згадок, і того, що чув від багатьох. У його співрозмовника миттєво виникало враження (цілком справедливе), що перед ним — велика людина, але услід за цим з’являлася і певна гордість: “А я таки чогось вартий, якщо він із такою повагою ставиться до мене”. І це — саме відчуття, тобто відгук на певне духовне випромінювання, а не на слова, які можуть бути оманливими.
У повазі дідуся до людей фізичної праці та взагалі до всіх, хто робив щось таке, чого він не вмів робити сам, не було жодної гри: таке його ставлення було абсолютно щирим. Думаю, недаремно він любив згадувати один жарт академіка Енгельгарда. Той якось підвіз на авто, яким сам керував, людину — й отримав рубль “винагороди”. І казав, що ледь не єдиний раз у житті знав, за що конкретно дістав платню. Дідусь часто згадував це — зрозуміло, що як жарт, але як жарт вдалий. І ще один жарт із цієї ж серії — уже власне дідусевий — про те, що він дуже здивувався, отримавши першу в житті зарплату: “Як, я отримую від роботи таке задоволення, а мені ще і платять?!”
Роботі він був абсолютно відданий. Коли займався якоюсь науковою проблемою, то все інше для нього немовби зникало. Часто він цілу ніч друкував на машинці статтю і тільки під ранок лягав спати. Думаю, що, крім величезної працездатності, зосередженості на роботі, тут давалася взнаки й певна самотність… Що ж до відпочинку, то тут треба згадати про дві речі: одну одвічну й одну, так би мовити, сезонну, але теж дуже важливу. Одвічне — це музика. У юності він мав майже рівнозначний вибір: музика або наука. Він обрав друге, але, можливо, музика втратила не менше, ніж наука набула. Відчував музику він надзвичайно тонко. Мав величезну колекцію платівок і, відпочиваючи, частіше за все вмикав програвач. Коли він слухав Рахманінова, у нього на очах часто були сльози. Так емоційно реагував він на улюблені твори, а можливо — хто знає? — і розмірковував іноді про шлях, яким не пішов у житті…
“Сезонним” відпочинком була дача в Козині. Вона, як мені видається, була дуже важливим для дідуся місцем, де він відпочивав і фізично, і душею. Дідусь особливо любив звичайну траву. Він наполіг на тому, щоб кілька квадратних метрів усередині ділянки залишити вільними від квітів та овочів, які щедро були висаджені на всій решті території, сам вибрав траву, щоб засіяти там, і дуже дбав про неї. З огляду на ту саму внутрішню самотність, заглибленість в обмірковування наукових проблем, неприйняття (втім, пасивне — але про це нижче) реалій “радянського суспільства”, можна уявити собі, якою радістю і відновленням сил для нього було спілкування з тією травою, деревами, які росли на нашій ділянці (серед них і кілька величезних — мабуть, вікових — сосен), прогулянки насипом. Тепер там усе забудовано кількаповерховими “палацами”, що сховалися за три-чотириметровими стінами. А дачу довелося кілька років тому продати, але в мене лишився (сильний із власних дитячих спогадів, а також, напевне, і спадковий) потяг до тих місць, і я влітку намагаюся вириватися туди бодай на кілька днів — на якусь базу відпочинку чи в санаторій.
Трохи зупинюсь на згаданому “неприйнятті реалій радянського суспільства”. Дідусь чудово розумів, чим був той лад і та країна, і не мав жодних ілюзій щодо цього. Ось один епізод. До якоїсь річниці революції по телевізору показували бучний серіал “Наша біографія” — кожна серія про один рік життя Радянського Союзу. Якось ми сиділи в кімнаті за вечерею, і якраз почалася чергова серія — про рік 1937-й. Дідусь із взагалі-то не властивою йому різкістю встав, переключив програму і сказав: “37-го року ми не любимо”. Я був тоді малий і ще не зрозумів, у чому справа. Пізніше я дізнався, що 1937-го року, серед мільйонів інших жертв сталінщини, загинув і батько дідуся — мій прадід Олександр Васильович Беліцер. Він теж був видатним ученим, займався ветеринарією, його репресували 1933-го року й під час обшуку вилучили велику монографію, яку він писав. Це була визначна праця його життя, і таким чином її було втрачено назавжди. Утім, дідусь і поза особистими рахунками розумів усю кривавість, підступність і лицемірство системи. Інформацію він черпав із “ворожих” радіоголосів, які слухав на величезному, схожому на чималу скриню, старому приймачі. Бі-Бі-Сі, “Голос Америки” та інші станції, звісно, глушили, але іноді вдавалося щось “піймати”. А крім того, дідусь досконало знав німецьку (це була мова його виховання в дитинстві), а також англійську (яку вивчив сам уже в дорослому віці), тож він міг слухати радіо й цими мовами.
Але, скажімо, прилучати мене до гіркої правди про країну, у якій ми жили, дідусь не намагався (у четвертому класі це за один раз зробила мати, влаштувавши мені кількагодинну лекцію, як шокову терапію позбавлення ілюзій). Дідусь же, здається, навпаки, певною мірою оберігав мене від “небезпечної” інформації, хоча ніколи й не говорив неправди про суспільне життя. Він просто намагався уникати цих тем (за винятком розмов із мамою та, можливо, ще з одним родичем — чоловіком бабусиної сестри, вони приїздили до нас на дачу щоліта). Від якогось активного соціального протесту дідусь був дуже далекий. Головним для нього була його справа — наука, і він розумів: щоб займатися цією справою, треба зберегти себе й рідних. Це йому, слава Богу, вдалося, і — на відміну від багатьох — він не припустився при цьому найменшої непорядності в будь-яких людських стосунках: випадок, здається, фантастичний як на ті часи й те суспільство. Він навіть (також рідкісний випадок для вченого такого рангу й деякий час навіть директора інституту) не був членом партії.
Звісно, безглуздо уявляти, як би реагувала людина, якої вже нема з нами, на ті чи інші зміни в суспільстві. Історія не знає уявного часу. Але хочу трохи вийти за формальні рамки спогадів про дідуся і розповісти про шлях, який пройшла моя мати, та і я сам. Гадаю, це насправді не відхилення від теми, а безпосереднє її продовження, адже той шлях, хоча й може здатися несподіваним, є зрозумілим і багато в чому визначеним саме ним — Володимиром Олександровичем Беліцером, його постаттю, спілкуванням із ним, вартостями, які він у нас заклав. Щоб не підбирати заново слова, колись уже сформульовані, наведу уривок зі статті, яку я писав два роки тому. Вона була присвячена зовсім інший темі, але та тема підвела мене до деяких прикладів із життя власної родини:
«… Життя розкидало покоління шістдесятників (“Уходят, уходят, уходят друзья, // Одни — в никуда, а другие — в князья” — Олександр Галич), але ті з них, хто залишився живий і залишився на Батьківщині, немов би знову ожили з настанням “перестройки” й наступним розпадом СССР. І тут відбувся процес, свідком і, певною мірою, учасником якого я вже був і сам: розділення колишньої “совєтської” (хоча б навіть і “антисовєтської”) інтеліґенції залежно від нового громадянства. Історія тих, хто залишився в Росії, сумна; це тема окремих розвідок і я наразі пишу не про них. Ті ж, хто залишився в Україні, переважно (хоча не варто оминати й винятків) знайшли свій шлях і свою реалізацію в ствердженні незалежної української держави, культури, мови, що відбувалося (і відбувається) у важкому протистоянні колишній імперсько-СССР-івській, а згодом і новій імперсько-російській ідеології. Яскравим прикладом є моя мати. Вона, доктор біологічних наук, одна з провідних спеціалістів у галузі електронної мікроскопії, дедалі активніше сполучала науку з громадською діяльністю, пов’язаною, зокрема, із захистом прав людини, аж доки не кинула посаду головного наукового співробітника Інституту біології НАН України й завлабораторією і не стала працювати в Інституті демократії ім. Пилипа Орлика, досліджуючи проблеми національних меншин і корінних народів. Вона швидко стала одним із визнаних у світі експертів у цій галузі; тепер її часто запрошують на міжнародні конференції, круглі столи та інші заходи, де її доповіді користуються величезним успіхом і повагою. Але це — зовнішня канва, а цікавим нюансом особистого плану є те, що кожен із нас — і моя мати, і я — деякий час тому перейшли, незалежно один від одного, на українську мову спілкування і сприймаємо це як важливий етап у своєму житті й розумінні того (і реакції на те), що відбувається у світі, який оточує нас. Я знаю, що схожий шлях пройшли й багато інших родин української (зокрема, київської) інтеліґенції — навіть і такої, що за походженням є переважно російською (як ми).
Ще раз повторю, не вдаючись до міркувань, як би зустрів незалежність України та інші важливі зміни в суспільному житті дідусь: вважаю, що шлях мамин і мій, який привів її до експертної та громадської діяльності, мене — до журналістики, а нас обох — зокрема й до активної участі в Помаранчевій Революції, цей шлях — значною мірою продовження шляху його, Володимира Олександровича Беліцера.Насамкінець — іще про дідуся і Україну: цього разу з легкою посмішкою, повертаючи розмову на “приземлений” рівень. Хоча українською він і не розмовляв (утім, мову розумів і дуже поважав людей, що нею розмовляли, особливо — якщо чисто і грамотно, як-от наш сусід академік Остап Степанович Парасюк), але принаймні, дивлячись футбол, завжди вболівав за Україну. Причому не лише за київське “Динамо”: якщо, наприклад, інший український клуб грав із якоюсь московською командою, апріорі було зрозуміло, що ми вболіваємо за “наших” — тобто, за Львів, Дніпропетровськ, Донецьк, Одесу…» (Кирило Булкін, письменник, онук В. О. Беліцера).
