Мені вже давно не 11, але мені й досі не подобаються дзеркала. Мені й досі не подобається, що я там бачу.
В нашому інтернаті, на 12 дівчаток, в кімнаті було одне маленьке дзеркало. Велика розкіш. Я не любила в нього дивитися, тому що я завжди була лиса. А точніше 13 разів.
Щопонеділка усім дітям перевіряли голови. Шукали воші. Явище в інтернаті нерідке. Я щоразу стискала міцно кулачки й подумки намагалась докричатись до небес: « Господи, поможи. Господи, поможи!».
Але у Бога хіба завжди була обідня перерва чи що. Усі тринадцять разів.
Мене знов і знов з огидою, мов маленький мішечок гівна, тягли до ногомийки і збривали волосся. Воно було біленьке. Тонесенькі павутинки спадали мені на плечі, руки, брудну підлогу. Я придумала собі слово – пароль «сало». Повторювала його в думках, щоб розсмішити себе. Але воно ніхуя не смішило. Щоб розчавити той зрадницький згусток образи, сорому і сліз, я намагалась ковтати повітря маленькими порціями. Але задушити сльози не вдавалось.
Коли все скінчилось, вся публіка, що весь час витріщалась на мій сором, розійшлась, я вдягла свою шапку. Вона, як не намагалась, не рятувала мене від насмішок і знущань. Але я знала, що справжня причина знущань не моя лиса голова. Просто у багатьох тут немає мами. А в мене є. Я дивлюсь примружено в очі своєму образчику. «А хочеш поміняємось», — думаю я. І йду в бібліотеку. Книжки лікують. Хоч й ненадовго.
А серед ночі босими маленькими ніжками,погано пофарбованою підлогою, йду знову в ту ж таки ногомийку. Тільки тут, коли всі сплять, я дозволяю собі поревіти. Ну, знаєте, так голосно, але в подушку. Бо ж шуміти не можна. Я закриваю подушкою свій рот і той згусток з грудей нарешті виривається. Відчуваю себе такою бридкою й брудною. І знову беззвучно кричу до небес. Але тепер прошу вибачення, що я така. І певно заслуговую на всі свої страждання.
Іноді я била себе головою об стіну, щоб покарати.
Але тихо, бо ж шуміти не можна.
