Я дивна.
Слава Богу, що я це визнаю. Уже легше. Реально складно було, коли я просто не підходила. Нікуди не підходила. Скрізь зайва була. Ну... мені ніхто не казав, що я зайва, навпаки... але чому ж я так себе відчуваю?
Бо я дивна.
Мені кажуть бути простіше. Мені кажуть, голосно це кажуть. А потім називають моє ім’я. З таким характерним притиском на перший склад. Я від того притиску забуваю, що в моєму імені є ще й інші звуки.
Я дивна.
Мені постійно болить чуже. Я — подорожник-трава. Там, де болить, мене прикласти можна. Раз я розплакалась, як побачила чоловіка без рук і ніг. Це було відео. Нам в класі показували. Він там казав, що щасливий. А я плакала. Казав, що в нього черевики у шафі є, так ну... на всяк випадок. Ніг нема, а туфлі є. Боже, я не додивилась до кінця.
Я відкрила двері кабінету.
Багато дітей. Багато парт. Багато звуків за спиною. То з відео: чоловік говорить якось мовою, його перекладають. Я відчуваю, що щоки в мене дуже червоні. Ніс напух. Очі пече. А найгірше мені між лопаток і між грудей. Як проштрикнули наскрізь. Як комаху насадили на шпильку. Внизу дверей слід від чиєїсь підошви. Білі двері. Чорна підошва. У людини, яка її лишила є туфлі. Значить, і ноги в неї є. А в того чоловіка...
Я вийшла в коридор. Я тихо закрила двері.
Багато дітей там. Тепер за дверима. Багато парт там. Тепер за дверима. Багато звуків там. Тепер за дверима. Один слід підошви. Там, за дверима.
Я притулилася до стінки. Я піднімала плечі. Я опускала плечі. Я хапала повітря. Я не могла дихати. Я гнулась вниз. Я – подорожник-трава.
Відкрились двері. Ще раз. Закрились двері. Хлоп.
З усіх людей, що мають ноги в класі, до мене вийшла лише одна людина. Одна людина. Вона нічого не сказала. Стала біля мене. Мені стало легше. Я вчилася дихати знову.
Але я не перестала від того бути дивною.
Мені кажуть: не бери близько до серця. Я і не хочу брати. Воно саме бере. Я хочу бути нормальною. Я хочу не відчувати біль. Я закриваюсь. Я зручна. Я мовчу. Я німію. Я — тепер не я. Я — не подорожник-трава. Я нормальна. Тепер нормально?
Я нормальна. Зі мною все добре. Так, я нормальна. Правда, я абсолютно нормальна. Без проблем. Тільки прикидатися виходить погано.
Я дивна. Я нічого не можу з цим зробити.
У мене на вікні живе жук. У нього немає однієї лапи. Вже рік живе. Спочатку він був зелений і без лапи. Потім було літо. Я його не бачила. Восени він повернувся. Коричневий і без лапи. Без тої самої однієї лапки.
Я назвала його Гріша. Як Грегор Замза із книги. Я його не викину як в книзі. Йому треба подорожник-трави. Я його люблю. Він не говорить, що щасливий без лапи. Він просто є. Він вміє літати. І в нього вуса такі. Довгі.
Йому я не дивна. Я йому потрібна. Він живе у квітах, які я вирощую. Він часто сидить на гібіскусі. Я кладу Гріші кору. І яблука трохи давала. Але кора краще. Я знаю маршрут, яким він ходить. Я переживаю, коли він кудись летить і... ну коли я його не можу знайти у гілках.
