Я так всежахливо стомлена, що готова заснути саме в оцей момент, закрити свої важкі повіки й не розкрити їх аж до наступного ранку, до того моменту, коли сонце запалить світло.
Я лінива. Я воюю із собою. Я змушую себе діяти. Я відкладаю себе на потім. Я не звертаю уваги на себе. Я говорю, коли болить горло.
Я не хочу знущатись над собою. Я важлива.
Мене тримає всесвіт у руках та веде мене найліпшими шляхами, дороги вистеляє мені світлом і достатками, щоб я йшла легко, плавно, опинялась там, де саме час і треба. Сьогодні, мені дуже треба спати. Я вся — сон. Коли моє життя вистрелить, вийде в мене? Я –– сон, мені все сниться. Антена налаштована на сни, мене немає, може, і зовсім. А може, я і є. Просто все мені лінь.
Мене закатує в теплоту темно-чиста ніч, вона сідає поруч, розказує мені казки, переповідає історії, мене заколисує, заспокоює реконує, що я не лінива, я просто заощаджую енергію, я просто заощаджую тепло, я просто заощаджую воду, я просто заощаджую час, я просто заощаджую себе.
Я заощадлива. Бережу. Хочу, щоби побільше лишилось. Щоб усім було. Вистачило всім. Але ж є речі, ну… такі, що не закінчуються. Може, і не треба їх берегти? Ну… і себе, як берегти? Чого? Нє, я лінива не того.
Ой, лінь — моя клітка. Я не знаю, чого я лінива.
Лінь — листочок із написом «дурень», який хтось приклеїв мені на спину.
Лінь — кізяк, у який я влізла, але чогось він не приносить грошей.
Лінь — шерсть від кота, яку я вигрібаю, а їй кінця-краю нема.
Лінь — як «лань» майже, тільки замість «А» пишеться «І», того більше на тюленя схожа.
Я схожа на неозорого, жирненького тюленя, мета й ціль якого запливати все більшим жирком, розтікатися ним, заповнюватися повністю, усе щільніше, ну… Ой, лінь далі писати. І так норм. Тюлень, так тюлень. Ой, мені так треба буває побути тюленем. Лежебокнути трохи. Ну чуть-чуть. Трохи. Полежать. Нічого не робити. Ну чуть-чуть. Повалятися. Ну чуть-чуть. Відключитися. Ну чуть-чуть. Не думати. Ну чуть-чуть. Затупити. Нє… нормально так затупити, не чуть-чуть. Ну, прикинь, отдихать же тоже нужно. А я же й не бухаю, ну от як мені тогда отдихать? Нє, ну надо же трохи сєбя поберечь. Вєрняк. Ну там тєлєк глянуть чи заліпнуть в YouTube на вечерочок.
Я так стомлена.
Я так стомлена від втоми.
Я так стомлена від стомлення утомою.
Я так стомлена від стомленості стомленою утомою.
Я того й лінь. Я вся — сон. Я неозорий, жирненький тюлень.
Дописую.. Фух. От уже зовсім. Пора спати. Я так уже хочу спати. Ще трохи треба. Ще кілька речень. Трошки ще. От речення.. Йому не лінь. А мені вже дуже. Аж у шкаф готова сховаться. Чи під кепку залізти, щоб ніхто не помітив. Я залізу під м’яку чудову ковдру, натягну її на голову, я вже не хочу нічого вигадувати, а просто хочу заснути із теплими снами, аби завтра лінуватися ще завзятіше, із новими силами, впевнено лінуватися і відкладати знову себе на завтра.
Я не вірю своїм обіцянкам. Я сама себе підводжу.
Я дуже часто починаю з понеділка.
Я здаюся.
Я слабка.
Я лінь.
Я тінь.
Я не тут.
Я сплю.
